Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він подумки лайнувся, силкуючись згадати, що сказав Тридуба. Обійди їх і зніми того, що зліва. Найгірше було б не робити нічого, тому він прицілився в того, що був ліворуч, і понадіявся на найкраще.

Він почув знизу сигнал Тридуби, схожий на пташиний крик у лісі. Доу приготувався до стрибка. Шукач відпустив стрілу. Вона з глухим звуком врізалася в спину його жертві саме тоді, коли спереду в неї влучила стріла Мовчуна, а Доу схопив розвідника посередині й заколов його ззаду. Так один з них залишився неушкодженим і явно дуже здивованим.

— Блядь, — прошепотів Шукач.

— На поміч! — заволав останній із них, а тоді на нього кинувся Доу. Вони почали качатись у листі, буркочучи й борсаючись. Рука Доу піднялась і опустилась — один раз, другий, третій, — а тоді він підвівся і, вкрай роздратований, поглянув за дерева. Не встигнувши знизати плечима, Шукач почув у себе за спиною голос.

— Що таке?

Шукач похолодів і застиг на місці. Ще один, у кущах менш ніж за десять кроків. Він потягнувся по стрілу й дуже тихо наклав її на лук, а тоді повільно розвернувся. Побачив двох, а ті побачили його, і в нього стало кисло в роті, як від старого пива. Вони вибалушили очі. Шукач прицілився в того, що був більший, і хутко натягнув тятиву.

— Ні! — вигукнув він. Стріла з глухим ударом увійшла йому в груди, і він застогнав, спіткнувся й упав на коліна. Шукач кинув лук і схопився за ніж, але не встиг його витягнути: на нього наскочив другий. Вони гепнулися в кущі й покотилися.

Світло, темно, світло, темно. Вони котилися й котилися схилом, копаючи, роздираючи й гамселячи один одного. Шукач стукнувся об щось головою й опинився на спині, не припиняючи борюкатися з цим гадом. Вони шипіли один на одного — без слів, як пси під час бійки. Чолов’яга визволив руку й витягнув хтозна-звідки ніж, але Шукач схопив його за зап’ясток, перш ніж той устиг зробити ним удар.

Він налягав усією своєю вагою, тримаючи ніж обома руками. Шукач, учепившись обома руками йому в зап’ястки, тиснув у протилежному напрямку — щосили, але недостатньо сильно. Лезо поволі опускалося до Шукачевого обличчя. Він, скосивши очі, дивився на нього, на зуб із ясного металу менш ніж за фут від свого носа.

— Здохни, уйобку! — і ніж опустився ще на дюйм. У Шукача палали та слабнули плечі, передпліччя, долоні. Пильний погляд йому в лице. Щетина на підборідді, жовті зуби, ряботиння на зігнутому носі, довкола звисає волосся. Вістря ножа підсунулося ближче. Шукач загинув, і цьому не можна було зарадити.

Тюк.

І його голова зникла. Шукачеве обличчя залило кров’ю, гарячою, липкою та смердючою. Труп обм’якнув, і Шукач відіпхнув його. Кров була у нього в очах, у носі, в роті. Він незграбно підвівся, охаючи, задихаючись і відпльовуючись.

— Гаразд, Шукачу. З тобою все гаразд.

Тул. Певно, нагнав їх, поки вони борюкались.

— Я ще живий, — прошепотів Шукач, як колись шепотів Лоґен після бою. — Ще живий.

Але ж, ради мертвих, він ледве врятувався.

— Зі спорядженням у них негусто, — говорив Доу, обшукуючи табір. Казанок на вогні, зброя і таке інше, але харчів небагато. Недостатньо, щоб ходити самотою в лісі.

— Може, розвідники, — припустив Тридуба. — Дозорці якогось більшого загону?

— Скоріш за все, так, — сказав Доу.

Тридуба ляснув Шукача по плечу.

— Усе нормально?

Той досі намагався стерти з обличчя кров.

— Так, мабуть, так.

Ще трохи нервував, але це минеться.

— Мабуть, трохи подряпався. Нічого смертельного.

— Добре, бо пожаліти я тебе не можу. Не виповзеш за дерева й не подивишся, що там, поки ми тут приберемо? З’ясуй, для кого вели розвідку ці засранці.

— Згода, — відповів Шукач, зробив глибокий судомний вдих і шумно видихнув. — Згода.

— Збіса дурна робота, так, Доу? — шепнув Тридуба. — Робота для хлопчаків, і нам з нею ще повезло? Що скажеш тепер?

— Можливо, я помилився.

— Серйозно помилився, — додав Шукач.

Там, на темних схилах, палала сотня багать, а може, й більше за сотню. Були там, ясна річ, і люди. Здебільшого легкоозброєні трели, але карлів теж було вдосталь. Шукач бачив, як світло призахідного сонця виблискує на наконечниках їхніх списів, на краях їхніх щитів і на їхніх кольчугах, начищених і готових до бою. Вони скупчилися довкола знамен вождів усіх кланів, які маяли на вітрі. Знамен було багацько. Як показував швидкий підрахунок, двадцять чи навіть тридцять. Шукач до цього не бачив більше десяти знамен одразу.

— Такої великої армії на Півночі ще не бувало, — пробурмотів він.

— Так, — сказав Тридуба. — І всі б’ються за Бетода, та ще й менш ніж за п’ять днів їзди верхи від південців. — Він показав на одне зі знамен. — Отам знамено Дрібнокоста?

— Так, — буркнув Доу та сплюнув у кущі. — То справді його знак. Мені ще треба помститися тому падлюці.

— Там багато кому треба помститися, — зауважив Тридуба.

— Он знамено Блідого-Як-Сніг, он — Білобока, а там, біля каміння — Крендела Кривавця. Іще та компанія. Ті, хто пішов під Бетодову руку ще на початку. І всі, мабуть, на цьому нажилися.

— А з отими що? — запитав Шукач, показуючи на кілька знамен, які він не впізнав; знаки на них були страхітливі, а складалися вони зі шкіри та кісток. Йому здавалося, що то можуть бути позначки горян. — Ото, бува, не знамено Краммока-І-Фаїла?

— Та ні! Він ніколи не ставав на коліна ні перед Бетодом, ні перед кимось іще. Той вар’ят, певно, й досі десь у горах, гукає до місяця й таке інше.

— Якщо Бетод його не прикінчив, — буркнув Доу.

Тридуба заперечно хитнув головою.

— Сумніваюся, що це сталося. Хитрюга він, отой Краммок. Роками стримував Бетода на Високогір’ї. Він, кажуть, знає всі шляхи.

— Тоді чиї то знаки? — спитав Шукач.

— Не знаю, може, якісь хлопці зі сходу, з-за Крінни. Там водяться ще ті диваки. Мовчуне, знаєш якісь із їхніх знамен?

— Так, —