Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
29
Між парами юнаки вирішили завітати у їдальню, де не були вже дуже давно. І хоч годували там непогано, але сама атмосфера відштовхувала: нескінченний гул молоді, брязкіт ложок, незадоволені кухарки та запах підгорілого. Цей заклад був економ-варіантом, і жоден студент, що поважає себе, не смів сюди приходити. Проте кожен робив для себе виняток, щоб переконатися, наскільки все погано і не з'являтися тут ще кілька місяців.
Здебільшого між парами, яких було дві-три, друзі нічого не їли: запасалися калоріями вдома або бігали в кав'ярню на другий поверх. Це місце вважалося елітним, і ціни відповідні. Там завжди можна знайти свіжі булочки, хот-доги та десять видів кави. Тільки в черзі до цієї самої кав'ярні полягло стільки хороших людей. За свою каву іноді доводилося битися мало не на ножах.
Востаннє вони були тут на першому курсі, і не збиралися повертатися, а от Ані стало цікаво. Вони нагребли пиріжків із різною начинкою, чай і сіли за найдальший столик. Що б не казали студенти, це, безумовно, смачніше, ніж їжа в шкільній їдальні. Хлопці, що одразу накинулися на пиріжки, думали так само; дівчата з них тільки посміювалися.
- Що там удома, Колян? - запитав Влад із набитим ротом. - Ти раніше приїхав.
- Усе нормально, - відмахнувся він. - Давай потім.
Влад кивнув і відчув вібрацію в кишені джинсів. Неохоче дістав телефон і втупився на дисплей. Навіть не відреагував, просто дивився.
- Хто там? - поцікавилася сестра, яка сиділа навпроти.
Влад мигцем повернув до неї телефон. Дзвонила мама. Можна проігнорувати, як він часто робив, але зараз не став.
- Давно я додому не забігав, - усміхнувся він і встав зі стільця. Підняв слухавку й зник.
Аня провела його нетямущим поглядом і підсіла ближче до Лєри.
- Ви десь поруч із гуртожитком живете, так? - про це вона чула не раз, але сумнівалася.
- Ага, - Лєра відкусила пиріжок і почала повільно жувати, аби тільки не розмовляти.
- Вибач, що лізу... мені просто цікаво, чому ви живете не вдома, а тут, де умови набагато гірші.
Лєра повернулася до неї:
- З чого ти взяла, що в гуртожитку умови гірші?
Аня знизала плечима. І справді, чому? Значить, справа в іншому, але вона на власні очі бачила, як Владу телефонує мати, тільки щасливим він не виглядав.
- Мабуть, я щось неправильно зрозуміла... стосовно родини.
- Може, - Лєра глянула на Колю, який дивився в телефон, не слухаючи їхніх розмов. - Тому що родини немає.
- Ой, вибач, - запищала Аня. - Вибач, мені не слід було.
- Все нормально, облиш, - заспокоювала Лєра. - Нам з Владом і вдвох добре. Тобто... у нас є мама, ми прожили з нею під одним дахом багато років, але вона не брала участі в нашому житті. Не дуже й хотілося. Нам не потрібні ті, кого в нас немає.
- Ви непогано справляєтеся, - помітила Аня.
- Мені просто з братом пощастило, - зазначила Лєра. - І, можливо, з хлопцем.
Останнє вона сказала невпевнено, а Коля випадково подавився чаєм. Не хотів слухати, але почув.
- То ви через це весь час у гуртожитку стирчите, і там не з'являйтеся?
- Так, деякі речі не хочеться бачити знову, - Лєра помітила, що її чашка чаю була з тріщиною. Пити більше не хотілося. - Влад іноді ходить до неї, допомагає. Хоча я не розумію його: що б мама не робила, він не може просто покинути її, так само як вона кинула нас. Звідки в ньому стільки людяності?
Аня не вірила власним вухам. Спочатку двоє друзів здавалися їй примхливими підлітками, які не знають проблем, але тут вона багато в чому помилилася.
Незабаром повернувся Влад, сів на стілець і взяв свою половинку пиріжка.
- Що вона хотіла? - допитувалася Лєра.
Влад потер три пальці, показуючи жест грошей, і одним махом допив чай.
- І ти...
- Не будемо про це, - перебив брат. - Краще скажи, сестричко, що з Євою? Чому вона звалила? Знаєш щось?
- Нічого нового, - Лєра знизала плечима. - У записці писала, що переїхала за сімейними обставинами. Інше мене не повинно хвилювати. Я раз писала їй в інстаграмі, але вона не відповіла. Ну, окей. Ми раніше не спілкувалися, то навіщо воно зараз?
- Можеш їй зателефонувати? - зажадав брат.
- Для чого?
- Треба.
Лєра не до кінця розуміла прохання, але Влад даремно базікати не буде. Вона знайшла номер Єви, який, на щастя, не видалила і набрала.
- Такого номера більше не існує, - Лєра нервово відкинула телефон. - У мене є номер її мами, можу потім ще їй зателефонувати.
- Добре, - погодився він. - От же іронія, у тебе є номер матері колишньої сусідки, а номера своєї власної немає.
Лєра скривилася. Не мати можливості зателефонувати матері для неї, на жаль, було нормальним. Влад їй, напевно, навіть заздрив, бо сам не міг так само.
- Її мама хвилювалася, що Єва часто зникає, і попросила номер сусідки по кімнаті, тобто мій, - розповіла Лєра. - Про всяк випадок. Якщо раптом донька знову пропаде.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри в помсту, Світлана Бонд», після закриття браузера.