Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціальною протекцією візників, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали чимало джентльменів, які, судячи з зовнішності, належали до цієї вченої професії. Один з них, найстаріший за всіх, червоновидий, кремезний чолов’яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято курив, але раз — у раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до Сема. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на другого.
Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам’ятати їхні обличчя назавжди.
Спершу містер Веллер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж напрямку. Потім він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніше, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром були розсіяні, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом промовив спід величезної шалі, обмотаної круг його шиї:
— Здоров був, Семі
— Хто це, Сем? — спитав містер Піквік.
— Отої я ніяк не міг повірити самому собі, сер, — сказав містер Веллер. — Та це ж старий.
— Старий ! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.
— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і, виявивши таким способом свою синівську ніжність, містер Веллер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.
— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі,— сказав батько.
— Як не більше, — відповів син. — А що мачуха?
— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не дружися з удовою, а надто, коли в неї є корчма.
Давши отецьку пораду, містер Веллер — старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив від жаринки з старої і почав смоктати.
— Вибачте, сер, — промовив він, повертаючись по досить довгій паузі до старої теми і вдаючись до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?
— Ні, не одружений, — усміхнувся містер Піквік.
— Перепрошую, сер, — скинув свого капелюха містер Веллер — старший. — Я сподіваюся, ви задоволені з Семі, сер?
— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.
— Дуже радий чути це, — відповів старий чолов'яга. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер.
Пускав його змалку ганяти по вулицях і піклуватись за себе самого. Це ж єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.
— І досить небезпечний, мені здається, — засміявся містер Піквік.
— І не зовсім певний, — додав Сем. — Цими днями я таки здорово вклепався.
— Та невже? — здивувався батько.
— Факт, — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як був обдурений стратегією Джоба Тротера.
Містер Веллер — старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:
— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче скаче галопом?
Містер Піквік не зовсім добрав змісту в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так".
— А другий з чорним волоссям, з здоровенною головою і в малинового кольору лівреї?
— Так, так, це він! — жваво ствердили містер Піквік і Сем.
— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Веллер. — Вони в Іпсвічі, живі й здорові.
— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.
— А, проте, це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за кучера на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на ньому і після тої ночі, коли ви дістали ревматизм, сер. Вони сіли на диліжанс коло готелю „Чорний Хлопець" в Челмсфорді і їхали аж до Іпсвіча, і дорогою той — у малиновій лівреї — казав мені, що їм доведеться залишитися там на довгий час.
— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.
— А ти певний, що то були вони, хазяїне? — спитав містер Веллер — молодший.
— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить кумедно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того, — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з сирого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.
— Старого кого? — спитав містер Піквік.
— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.
Власне, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет" немає. Проте таку назву ні в якому разі не можна вважати й за надто шанобливу. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Веллера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет".
— Я впіймаю його! — крикнув містер Піквік, запально стукнувши кулаком по столу.
— Я їду до Іпсвіча післязавтра, сер, — сказав містер Веллер-старший. — Диліжанс відходить від готелю „Бика" у Вайтчепелі, і коли ви й справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зі мною.
— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Веллер? Чи не випили б ви трохи?
— Ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Веллер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров’я й за успіх Семі, коли дозволите.
— Безперечно, дозволю, — сказав містер Піквік. — Склянку бренді сюди ! —Бренді принесли, і містер Веллер, почтиво вклонившись містерові Піквіку й кивнувши головою до Сема, вкинув склянку в свою містку горлянку так, ніби то був маленький наперсток.
Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подалися до Грейз — Інна шукати містера Перкера. Коли вони дійшли до цієї установи, на годиннику вибило восьму, і нескінчимий потік джентльменів у заболочених штанах, заплямованих білих капелюхах і витертих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара прибиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лаутену і вказала корчму, де той завжди перебуває в неслужбовий час.
Знайшовши зазначеного джентльмена в указаному місці, містер Піквік докладно розповів йому сумну історію позову місис Бардл і дістав обіцянку, що містер
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.