Читати книгу - "Окрилена Вірою, Mary Uanni"

11 Розділ Ти зовсім дурний чи просто удаєш? Як ти міг таке зробити?! Ти зрадив нашу сім’ю! Ти, ти просто покидьок! Як можна бути настільки дурним, Філіпе?! Що не так? Що тебе так дратує? Те, що я вірю в Бога? Чому ти так проти цього? Тому що твоя... Мати, мати, мати! Лише це і чую. Більше тобі сказати нічого? Вона померла! Я її кохав! А що вона робила? Правильно -витрачала наші останні дні на безглузді молитви! О так! Ти сильно її любив, але чомусь кинув її з двома дітьми, саме тоді, коли вона була на порозі смерті!

Чоловік, оскаженілий від люті, замахнувся рукою і з усієї сили вдарив сина по щоці. Його удар був надзвичайно сильним, адже він був військовим. Філіп похитнувся; з його носа випали канюлі, а апарат гучно гримнув об підлогу.

Бий! Бий скільки хочеш! Але я все одно буду вірити! Я буду молитися! - у Філіпа на очах блищали сльози. Перед ним немов постала яскрава усмішка Лілі. - Ти кажеш, що любиш мене і Тіма? Але твоя любов – це лише порожні слова. Ти пропав, ти нас зрадив, ти мене б’єш. Ти ніколи не був нам батьком. А тепер я знайшов свого Батька, який любить мене безмежно. Я знайшов справжню сім’ю. Повтори, покидьку! – загарчав чоловік. Так, я знайшов свою сім’ю!

За цими словами чоловік знову вдарив сина, цього разу по обличчю. Від удару Філіп похитнувся і впав на підлогу. Він провів пальцем по губі й побачив на ньому кров. До палати вбіг Тимофій.

Поглянувши на батька, а потім на побитого брата, Тимофій одразу зрозумів, що сталося.

Я помилявся. Ти не батько нам, – холодно промовив він, підходячи до Філіпа і простягаючи руку. – Філіп мав рацію. І хто ж я тоді? – батько заскреготав зубами. Ти звір. Ні, навіть гірше. Навіть звірі не поводяться зі своїми дітьми так, як ти.

Чоловік від люті схопив Тимофія за футболку й почав трусити.

Ти теж здурів, як і твій брат?! Ах ти, мілке гаденя!
– Відпусти його! – втрутився Філіп, підводячись із підлоги. – Ще раз завдаси йому шкоди – я подам на тебе до суду.

Чоловік поглянув на них, тремтячи від гніву.

Ви обидва неможливі, тупоголові тварюки! – гаркнув він, штовхнув Тимофія вбік і важкими кроками вийшов із палати, голосно грюкнувши дверима. Тимофій миттю підбіг до брата й опустився перед ним на коліна. Ей, ти в порядку? – запитав він схвильовано. У повному, – сказав Філіп, витираючи кров із губи й слабко посміхаючись.

Чи були зміни, спитаєте ви? О так, зміни були.

Філіп часто гуляв парком. Він любив спостерігати, як птахи метушаться між гілками, і як сонце пробивається крізь листя. Він регулярно відвідував служіння, брав участь у молодіжних зібраннях і зростав у вірі. Там він знаходив розраду, відповіді на свої запитання і відчував підтримку від людей, які теж шукали світла у своєму житті.

Ірина Іванівна, мати Лілі, потроху приходила до тями. Її дні були сповнені тиші, але не порожнечі. Вона навчилася жити без постійного болю в серці. Щотижня вона навідувалася на могилу доньки, приносила свіжі квіти й довго сиділа, розмовляючи з Лілі, ніби та була поруч. Її голос звучав тихо, але впевнено. Вона знайшла у собі сили жити далі, бо розуміла: Лілі цього хотіла б.

Молодіжні зібрання, які організовував Олексій, ставали дедалі численнішими. У невеличкому приміщенні церкви збиралися десятки людей. Вони читали, молилися, співали і ділилися своїми переживаннями. Деякі приходили з цікавості, а хтось - щоб знайти відповіді, які не могли знайти ніде більше.

Так минули зима і весна. Холоди залишилися позаду, а разом із теплими днями оживав і світ навколо. З приходом літа парк наповнився сміхом дітей і дзвоном велосипедних дзвоників. Люди вигулювали собак, насолоджувалися морозивом і розмовляли про майбутнє.

Здавалося, ніби світ почав дихати по-новому, і разом із ним дихали й наші герої. Життя ставало яскравішим, і кожен із них знаходив у цьому новий сенс. Філіп відчував, що його віра стала міцнішою, а з нею - і бажання допомагати іншим. Тимофій навчався співчуттю, допомагаючи братові й підтримуючи тих, хто, як і він, переживав втрату.

А Ірина Іванівна почала більше виходити на люди. Вона допомагала в церкві, готувала їжу для нужденних і намагалася бути потрібною там, де її чекали. Її очі більше не були наповнені слізьми, хоча відбиток болю ще залишався.

Це літо стало символом нового початку для кожного з них. Світ, попри свою жорстокість і втрати, показував, що навіть після найтемнішої ночі приходить світанок. І тепер вони вчилися жити, цінуючи кожен день, кожну мить, кожну посмішку.

Одного дня хлопець йшов тихими вулицями, занурений у свої думки. Повітря було свіжим. Люди поспішали хто на роботу, хто на навчання, а Філіпу поспішати було нікуди. Його голова була заповнена думками про його життя.

Насправді життя вже й не таке погане, - промовив він сам до себе. Звісно краще щоб відмінили тиждень Х, було б взагалі чудово.

Раптом хтось випадково штовхнув його в плече.

О! Філіпе, що ти тут робиш? – спитала з посмішкою персона. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍