Читати книгу - "Демократія"

Мої був цим відверто незадоволений, але, здавалося, зрозумів, що час вичерпано. Коли обидва чоловіки знову зустрілися через три місяці в кулуарах Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку, кенієць був готовий учинити правильно. Зрештою, не тільки президент США вважав, що йому час піти. І його люди були готові до змін.

Мої пішов із посади, і 29 грудня було обрано Мваї Кибакі, лише на сім років молодшого за президента. Угуру Кеніатта, син засновника держави і спадкоємець, якого призначив Мої, наступного дня визнав свою поразку. Перехід пройшов відносно м'яко.

Важка дорога Кенії до демократії

Цей день виявився довгоочікуваним для Кенії. Сорок років — від незалежності, здобутої 1963 року, до історичних виборів 2002 року — кенійці боролися проти автократії.

Насправді боротьба почалася набагато раніше. Британський східноафриканський протекторат засновано 1895 року, а незабаром з'явилися й білі поселенці. 1906 року британський уряд призначив Законодавчу раду для представництва громади поселенців, і перші обрані представники обиралися 6 000 переселенцями 1919 року[69]. У 1920 році призначили британського губернатора, і протекторат перетворився на колонію, що тепер називається Кенія.

Система залишалася незмінною до пробудження африканців із початком Другої світової війни, коли вони почали змагатися за незалежність. Джомо Кеніатта, який вважається батьком сучасної Кенії, 1944 року очолив Кенійський африканський союз і став голосом політичного руху народу до суверенітету. Він разом із Патрісом Лумумбою з Конго, Кваме Нкрумою з Гани, Джуліусом Ньєрере з Танзанії, Феліксом Уфуе-Буаньї та іншими промовисто виступав за ліквідацію колоніалізму. На підтримку своєї справи ці лідери мобілізували громадську думку в усьому світі.

Цей політичний рух був важливим, але в Кенії на британців тиснули також потужні рухи опору на континенті. Таємна група бійців із племені мау-мау впродовж 1952—56 років вела кампанію проти білих прселенців. У повстанні мау-мау загинуло 140 00 африканців і близько сотні європейців[70]. Зрештою британці оголосили надзвичайний стан і придушили партизанський рух. Кеніатту, який не мав безпосередніх зв'язків із повстанцями, арештували, судили й ув'язнили на дев'ять років.

Тим часом у Лондона зникало бажання утримувати свої африканські та азійські колонії. Друга світова війна виснажила економіку Великої Британії, й вона поволі віддавала світове лідерство Сполученим Штатам. Таким був схилок Британської імперії.

Перша можливість для демократії в Кенії

У березні 1960 року британці заклали підвалини для переходу Кенії до незалежності при мажоритарному управлінні. Законодавча рада, створена для самоуправління поселенців, мала перейти до невеликої африканської більшості, хоча для азіатів і європейців місця були зарезервовані[71]. Напередодні незалежності Кенійський африканський національний союз (КАНС) і Кенійський африканський демократичний союз (КАДС) створювалися як політичні партії. Уперше в лютому 1961 року Кенія провела багатопартійні вибори, а потім ще раз у травні 1963 року. КАНС рішуче перемогла обидва рази. Кеніатта став прем'єр-міністром та через півроку очолив перехід до незалежності.

Інституційний ландшафт Кенії при народженні нової нації був багатонадійним. Країна провела поліпартійні вибори до легіслатури, й Кеніатту шанували як громадського лідера й сильну людину, що об'єднала чимало етнічних груп Кенії. На відміну від інших африканських держав, які здобули незалежність, військових переворотів у Кенії не буде[72].

Проте тривало створення пасток іззовні. Кенія була і є країною з багатьма племінними розламами. Її племена — не згуртовані клани на ізольованих теренах. Це радше етнічні групи, що мають відмінне культурне, мовне та історичне коріння. Деякі групи домінують в окремих містечках та околицях, але на загал вони розпорошені по країні, а населення змішане. Кеніатта, який став першим президентом Кенії, був кікую. Мої, його віце-президент і наступник, був календжин. Хоча ці два племені становили тільки третину населення Кенії, вони справляли потужний політичний вплив.

Демографія країни стала темою двох інституційних обговорень, що визначили кенійський шлях на багато років наперед. Одне обговорення було присвячене проблемі федералізму — скільки влади належало передати регіонам. Дехто трактував централізовану державу як запобіжник проти трибалізму і втілення кенійської єдності. А інші вважали сильну державу замінником домінування племені кікую, найчисленнішої групи. Наступне пов'язане з цим питання — про владу президента — відбивало глибокі підозри, що будь-яка інституція служить прикриттям племінної та особистої лояльності. І справді, лідери раз у раз апелювали до вулиці: у найскрутніші часи на словах ішлося про єдину Кенію, а насправді — про трибалістську політику.

Кінець багатопартійного правління

Кеніатта недовго терпів інакодумство. Через п'ять місяців після проголошення незалежності уряд заборонив зібрання громадян. КАНС ефективно поглинула опозиційну політичну партію КАДС, бо один за одним члени партії не мали вибору й ставали перекинчиками[73]. Новий уряд позбувся опозиції. У грудні 1964 року посаду прем'єр-міністра було скасовано, і Кеніатта став президентом. Його багаторічний союзник Оґінґа Одинґа став віце-президентом, але через два роки пішов із посади й заснував Кенійський народний союз (КНС). КНС мав опонувати прозахідній орієнтації країни і перейти на ліві позиції — до класової боротьби й одержавлення економіки.

Одначе політичні партії втрачали своє значення на тлі посилення централізації держави під орудою дедалі більш авторитарного президента. Сенат скасували, а однопалатну Національну асамблею очолили поплічники Кеніатти. Коли 1978 року Кеніатта помер, перебуваючи ще на посаді, його заступив віце-президент Мої. Наступного року Мої був єдиним кандидатом на виборах. У червні 1982 року він оголосив Кенію однопартійною державою, формалізуючи політичні реалії в країні на ціле десятиріччя.

Упродовж наступних десятьох років на долю Кенії випав етнічний конфлікт, економічна стагнація та неприпустимий рівень заборгованості доброзичливим іноземним донорам. Одначе залежність від іноземної допомоги дала міжнародній спільноті важелі, щоб спонукувати Кенію до змін на користь населення, якому обрид стан справ у державі. На кінець 1980-х економіка зупинилася. А тоді почала скорочуватись. ВВП на душу населення становив лише 382 долари у 1988 році, але далі впав до 366 доларів у 1990-му і 328 доларів у 1992-му[74]. Тим часом