Читати книгу - "Все те незриме світло"

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах — від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

— Принаймні, Papa, — каже вона вголос, — з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.

Розділ 5

Січень 1941 року

Січневі канікули

Комендант виголошує промову про доброчесність, родину й символічний вогонь, який хлопці з Шульпфорти завжди носять із собою — чашу чистого полум’я, що підтримує огнище нації, фюрер те, фюрер се, його слова знайомо ллються Вернерові у вуха. Один із найзухваліших хлопців потім бурчить:

— А я то думав, що це мені так пече…

У спальні Фредерік перехиляється через поручень свого ліжка. Лице наче помальоване жовто-червоним.

— Їдьмо разом у Берлін! Батько буде на роботі, але ти зможеш познайомитися з мамою.

Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.

— Я не маю… — відповідає Вернер.

— Мама купить тобі квитка. — Фредерік відхиляється і втуплюється в стелю. — Це дрібниця.

Поїздка в потязі — сонна шестигодинна епопея, щогодини їхній труський вагон відтягують на запасні колії, щоб пропустити повні солдат ешелони, які мчать повз них на фронт. Нарешті Вернер і Фредерік виходять на тьмяній темно-сірій станції й піднімаються багатьма сходовими маршами, де на кожній сходинці написаний той самий лозунг: «Берлін курить “Юно!”» — і виходять на вулиці міста, більшого за яке Вернер в житті не бачив.

Берлін! Одна назва дзвенить переможним дзвоном. Столиця науки, місце роботи фюрера, колиска Айнштайна, Штаудінґера, Байєра. Десь на цих вулицях був винайдений пластик, були відкриті рентгенівські промені, був визначений континентальний дрейф. Якими дивами наука займається тут тепер? «Солдатами-надлюдьми, — каже доктор Гауптман, — машинами, що роблять погоду, й ракетами, якими людина зможе керувати на відстані тисячі кілометрів».

Із неба тягнуться срібні нитки сльоти. Ряди сірих будинків, що туляться один до одного наче для тепла, сходяться на горизонті. Хлопці проходять повз магазини, повні м’яса, повз якогось п’яничку з розбитою мандоліною на колінах, повз трійко повій під навісом, що свистять услід, побачивши їхні уніформи.

Фредерік заводить Вернера в п’ятиповерховий будинок за квартал від гарної вулиці під назвою Кнісбекштрассе. Він натискає кнопку з номером два, усередині лунає дзвінок, і двері відмикаються. Вони заходять у тьмяне фойє й стають перед двома однаковими дверима. Фредерік натискає кнопку, десь високо в будинку щось гуркотить, і Вернер шепоче:

— У вас є ліфт?

Фредерік усміхається. Наближається брязкіт машинерії, кабіна ліфта опускається на місце. Фредерік штовхає дерев’яні дверцята всередину. Вернер зачудовано дивиться, як повз них пропливає інтер’єр будинку. Коли вони приїжджають на другий поверх, він питає:

— А можна ще раз з’їздити?

Фредерік сміється. Вони спускаються. Піднімаються. Униз, угору, тоді вчетверте — униз, і Вернер вглядається в кабелі й ваги над кабінкою, намагаючись збагнути, як працює цей механізм, коли мініатюрна жінка заходить у будинок і струшує парасолю. В іншій руці в неї паперова торбинка, вона швидко окидає оком уніформи хлопців, білизнý Вернерового волосся й багряні синці у Фредеріка під очима. На лацкані її пальта — зірка, охайно вишита гірчично-жовтим. Ідеально рівно — один промінь униз, інший — угору. Краплі сипляться з кінчика парасолі, мов насіння.

— Добридень, фрау Шварценберґер, — вітається Фредерік. Він притискається спиною до задньої стіни ліфта й жестом запрошує її увійти.

Вона протискається в ліфт, а Вернер ступає за нею. З її торбинки звисає жмуток прив’ялої зелені. Її комір, бачить він, почав відриватися від пальта — протерлися нитки. Якщо вона обернеться, їхні очі опиняться на відстані долоні.

Фредерік натискає кнопку два, а тоді п’ять. Ніхто більше не каже й слова. Літня жінка потирає брову тремтячим кінчиком вказівного пальця. Ліфт зі стукотом піднімається на один поверх. Фредерік прочиняє клітку, Вернер виходить за ним. Сірі черевики старої пропливають угору перед його носом. Двері з номером два вже відчинені, і вбрана у фартух жінка з обвислою шкірою на руках і пухким обличчям виходить й обіймає Фредеріка. Вона цілує його в обидві щоки, а тоді торкається його синяків великими пальцями.

— Це пусте, Фанні, хлопчачі пустощі.

Квартира охайна й світла, підлога вкрита м’якими килимами, що поглинають шум. Із великих дальніх вікон видно чотири безлисті липи. Надворі й досі сльота.

— Мами ще нема. — Фанні обома руками пригладжує фартух. Вона не зводить із Фредеріка очей. — Ти певний, що все гаразд?

— Звісно, — відповідає Фредерік, і вони з Вернером нечутною ходою простують у спальню, де тепло й пахне чистотою. Фредерік відчиняє шухляду, а коли обертається, то на ньому окуляри з чорною оправою. Він сором’язливо дивиться на Вернера.

— Ой, годі, хіба ти не здогадався?

«В окулярах Фредерікове обличчя має спокійніший вираз; отаке воно природніше, оце, — думає Вернер, — справжній Фредерік. Окулярник із ніжною шкірою, карамельним волоссям й тонесенькою тінню вусів над губою. Любитель пташок. Хлопець із грошима».

— Та я заледве влучав у цілі на заняттях. Ти що, справді не здогадався?

— Може, й ні, — відказує Вернер. — А може,