Читати книгу - "Все те незриме світло"

Тепер їй вчувається в повітрі свист маятника: велика золота куля, завширшки з бочку, що хитається й хитається без упину. Знову й знову вирізаючи на підлозі свою нелюдську істину.

Будинок номер чотири по рю Воборель

Попіл, попіл — сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.

Ось мертвий кінь, уже почав роздуватися. Ось стілець, оббитий смугастим зеленим оксамитом. Ось порвані клапті тенту — значить, тут був ресторанчик. Фіранки ліниво звисають із розбитих вікон у дивному, миготливому світлі; вони діють йому на нерви. Ластівки літають туди-суди, шукаючи загублені гнізда, і десь дуже далеко, здається, хтось кричить, хоча це може бути вітер. Вибухи позривали багато магазинних вивісок, і кронштейни тепер висять порожні.

Шнауцер трусить за ним, підвиваючи. Ніхто не кричить із вікон і не попереджає, що тут заміновано. Ба більше, пройшовши чотири квартали, він бачить лише одну людину — жінку біля руїн, які ще вчора були кінотеатром. У руці в неї совок, мітли біля неї не видно. Вона дивиться на нього, оторопіла. У відчинених дверях позаду неї — пом’яті ряди сидінь під обваленими шматками стелі. За ними стоїть бездоганний екран, навіть не закопчений димом.

— Перший сеанс аж о восьмій, — каже вона французькою з бретонським акцентом.

Він киває, шкутильгаючи повз неї. Рю Воборель засипана битою черепицею, що зісковзнула з дахів. У нього над головою пурхають шматки обгорілого паперу. Чайок немає. Навіть якщо будинок згорів, думає він, діамант буде там. Він підбере його з попелу, як тепле яйце.

Але високий, вузький будинок стоїть майже непошкоджений. На фасаді одинадцять вікон, більшість без скла. Блакитні віконниці, старий сіро-бежевий граніт. Чотири з шести ящиків для квітів висять на місцях. Обов’язковий список мешканців тулиться до вхідних дверей.

М. Етьєн Леблан, 63 роки.

М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років.

Фон Румпель готовий на будь-які небезпеки. Заради райху. Заради себе самого.

Ніхто його не зупиняє. Кулі не свистять. Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Що в них є

Коли день, а коли ніч? Час вимірюється тільки спалахами: Фолькгаймерів ліхтар то світиться, то згасає.

У відбитому світлі Вернер споглядає Фолькгаймерове забруднене попелом обличчя, коли він схиляється над Берндом.

— Пий, — вимовляють губи, коли він прикладає фляжку до інженерового рота, й тіні збігаються перебитою стелею, наче коло привидів, що готуються до бенкету.

Бернд панічно крутить головою і намагається глянути, що в нього з ногою.

Вимикається ліхтар, і їх знову накриває темрява.

У Вернеровій торбині його дитячий записник, ковдра і сухі шкарпетки. Три пайки. Це вся їхня їжа. У Фолькгаймера нічого немає. У Бернда нічого немає. У них лише дві фляжки з водою, обидві напівпорожні. Фолькгаймер також знайшов у кутку відро з щітками для фарбування і якоюсь водянистою муттю на дні, але до якого відчаю вони мають дійти, щоб це пити?

У кожній кишені Фолькгаймерового пальта по гранаті моделі 24. Пустотіла дерев’яна ручка, сталевий циліндр із вибуховою сумішшю на кінці — ручні гранати, які хлопці в Шульпфорті називали товкачиками. Уже двічі Бернд умовляв Фолькгаймера кинути одну в завал біля сходів — спробувати, чи не вдасться їм пробити собі вибухом вихід. Але тут застосовувати гранату, в такому тісному приміщенні, під руїнами, ймовірно, всипаними невибухлими вісімдесятивосьмиміліметровими набоями, буде самогубством.

А ще є гвинтівка — Фолькгаймерів карабінер-98К із поздовжньо-ковзним затвором, заряджений п’ятьма кулями. «Досить, — думає Вернер. — Ще й багато». Їм вистачить і трьох, по одній на кожного.

Іноді, у темряві, Вернер розмірковує, що, можливо, у підвалі є своє слабке світло, яке, напевно, пробивається крізь руїни. У підвалі точно червонішає в міру того, як серпневий день над ними рухається в бік сутінків. За якийсь час, дізнається він, навіть цілковита темрява вже не така й цілковита; не один раз йому здається, що він може роздивитися свої розчепірені пальці, коли проводить ними перед очима.

Вернер згадує своє дитинство, хмари вугільного пилу, що здіймалися в повітря зимовими ранками, осідаючи на підвіконнях, у дитячих вухах, у їхніх легенях, тільки тут, у цій дірі, попіл білий. Наче він завалений у якійсь глибокій шахті, що у якомусь розумінні така сама, у якій загинув його батько, а у якомусь — повна її протилежність.

Знову темно. Знову світло. Перед Вернером з’являється Фолькгаймерове скривлене обличчя. Погон на одному плечі відірваний. Променем ліхтаря він показує Вернерові на дві погнуті викрутки й коробку електричних запобіжників.

— Радіо, — каже він у Вернерове здорове вухо.

— Ти що, взагалі не спав?

Фолькгаймер спрямовує світло собі на обличчя.

— Перш ніж сяде батарея, — промовляють його губи.

Вернер хитає головою. Радіо безнадійне. Йому хочеться заплющити очі, забути, здатися. Дочекатися, доки цівка гвинтівки торкнеться його скроні. Але Фолькгаймер прагне його переконати, що за життя варто поборотися.

Волосинка всередині лампи його польового ліхтаря світиться жовтим — світло вже слабше. Фолькгаймерів освітлений рот червоніє на тлі чорноти.

— У нас мало часу, — повторюють його губи.

Будівля стогне. Вернер бачить зелену траву, метеликів, сонячне світло. Широко прочиняються ворота якогось літнього маєтку. Коли смерть прийде по Бернда, вона також може забрати і його. Щоб двічі не ходити.

— Про сестру… — наполягає Фолькгаймер. — Подумай про свою сестру.

Натяжний дріт

Їй уже майже несила терпіти, так хочеться в туалет. Вона піднімається на найвищу сходинку, тамує подих і нічого не чує впродовж тридцяти ударів серця. Сорока. А тоді відчиняє кришку люка.

Ніхто в неї не стріляє. Вибухів не чути.

Марі-Лор із хрускотом ступає по впалих кухонних полицях і заходить до крихітної кімнатки мадам Манек. Дві бляшанки качаються і відтягують кишені дідусевого пальта. Горло пече, ніздрі печуть. Тут дим трохи не такий густий.

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо