Читати книгу - "Свобода"

— Як би там не було, — заявив він, — мені все ще незручно привести тебе додому.

— Не соромся. Ти б бачив мій дім! Це ж просто шоу потвор.

— Так, гаразд, але в мене нічого цікавого немає. Тільки занедбаний «Залізний Пояс».

— Добре, ходімо. Хочу все побачити. Хочу спати разом із тобою.

— Звучить чудово, — відповів він. — Але моя мама може з цим не погодитися.

— Я хочу спати просто поряд. А потім хочу поснідати разом.

— Це легко влаштувати.

Насправді ця сцена в «Сосновому шепоті» трохи протверезила Петті, її навіть відвідала тінь сумніву щодо того, що вона накоїла, приїхавши до Гіббінга; тепер її незалежний настрій, у якому вона втекла до хлопця, який фізично не міг зробити для неї того, що відмовився зробити його кращий друг, — тепер цей настрій почав руйнуватися. Мотель зовні виглядав не так уже й погано, на парковці стояло лише кілька машин, але їхня квартира, яка була розташована позаду контори, й близько не нагадувала Вестчестер. На цьому фоні вона яскраво, як ніколи, побачила цілий світ привілеїв, її власних привілеїв жительки передмістя; вона раптом відчула тугу за батьківщиною. Старі килими вкривали підлогу, що відчутно кренилася в бік струмка, який протікав позаду будівлі. У центрі зони вітальні-столової стояла зубчата керамічна попільниця розміром з покришку; до неї легко, просто з дивана, міг докинути недопалки Джин Берґланд, який сидів там і читав журнали про риболовлю та мисливство і дивився по телевізору всі програми, які тільки здатна була вловити мотельна антена зі станцій міст-близнюків та Дулута (вона стояла на сосні без верхівки, за полем фільтрації, як Петті побачила наступного ранку). Маленька спальня Волтера, яку він колись ділив із молодшим братом, розташовувалась у самому низу схилу, і в ній було завжди сиро через випаровування з річки. Просто посеред килимового покриття пролягали залишки клею з липкої стрічки, яку Волтер наліпив туди в дитинстві, аби окреслити власний простір. Особиста власність із його голодного дитинства все ще лежала в купі біля дальньої стіни: бойскаутські посібники та нагороди, повний набір скорочених біографій американських президентів, часткове зібрання томів енциклопедії «Ворлд Бук», скелети якихось тваринок, порожній акваріум, колекції монет та марок, науковий термометр-барометр із дротами, що виходили на вулицю через вікно. На пожолоблених дверях висів жовтий саморобний знак «Палити Заборонено!», накарябаний червоною крейдою, причому «П» та «З» були написані нетвердими, але точно великими літерами, аби підкреслити всю серйозність такого заклику.

— Мій перший акт незгоди, — заявив Волтер.

— Скільки тобі було тоді? — запитала Петті.

— Не пам’ятаю. Мабуть, десь десять. У мого молодшого брата була астма.

На вулиці почалася злива. Дороті вже пішла спати до своєї кімнати, але Волтера та Петті мучила хтивість. Він показав їй «дім», який спорудив для нього батько, де на стіні висіло вражаюче чучело судака; також там була барна стійка з березової фанери, із якою він сам допомагав батькові. До недавнього часу, коли його поклали до лікарні, Джин багато палив та пив за цією стійкою довгими вечорами, чекаючи, доки його друзі повернуться з роботи й складуть йому компанію.

— Ось такий я, — сказав Волтер. — Тут я народився.

— Мені тут подобається.

— Не знаю точно, що ти маєш на увазі, але мені дуже приємно.

— Просто я від тебе у захваті.

— Це добре. Напевно, — він підійшов до дошки з ключами. — Як тобі номер 21?

— Гарний номер?

— Такий, як усі інші.

— Мені двадцять один рік. Тож підходить просто ідеально.

У тому номері всі поверхні були застарілі й витерті, бо замість оновлення десятиліттями зазнавали лише ретельного миття. Сирість була помітна, але не так, щоб дуже. Ліжка були низькі, стандартного розміру, не двоспальні.

— Можеш не залишатися тут, коли не хочеш, — сказав Волтер, ставлячи на підлогу її сумку. — Я можу відвезти тебе на вокзал уранці.

— Ні! Все гаразд. Я ж сюди не на відпочинок приїхала. Я хочу бачити тебе й чимось допомагати.

— Добре. Я просто переймався через те, що я тобі, мабуть, не пара.

— Про це не турбуйся.

— Та ні, не можу.

Петті потягла його за собою на ліжко й спробувала заспокоїти його своїм тілом. Але сумніви Волтера повернулися досить швидко. Він випростався й запитав, нащо вона поїхала з Річардом. Вона всім серцем сподівалася, що цього питання він ніколи не поставить.

— Не знаю, — відповіла вона. — Мабуть, хотіла дізнатися, що таке подібна подорож.

— Хм.

— Окрім цього, я мала подумати. Це єдине пояснення, яке в мене є. Мені потрібно було дещо дізнатися. Я дізналася, чого хотіла, і ось я тут.

— І що ж ти дізналася?

— Я дізналася, де я хочу бути і з ким.

— Досить швидко.

— То була дурна помилка, — сказала Петті. — Він так дивно дивиться на людей, ну ти й сам знаєш. Людям потрібний певний час, щоб розібратися в усьому, в своїх бажаннях. Будь ласка, не вини мене за це.

— Я просто вражений, що ти так швидко в цьому розібралася.

Їй раптом захотілося заплакати, й вона так і зробила, і Волтер на деякий час перетворився на її звичне «заспокійливе».

— Він був грубий зі мною, — лепетала Петті крізь сльози. — А ти — зовсім не такий. І мені так сильно, так сильно був потрібний хтось зовсім не такий! Ти можеш бути знову милим?

— Можу, — відповів Волтер і погладив її по голові.

— Присягаюся, ти не пошкодуєш.

Саме так вона і сказала, із жалем визнає авторка.

В авторки є ще один дуже яскравий спогад: після цих її слів Волтер міцно схопив її за плечі, перевернув її на спину, грізно навис над нею, розсунувши їй ноги, подивився на неї із зовсім незнайомим їй виразом обличчя. То була лють, і вона пасувала йому. Ніби завіса піднялась і відкрила вид на щось прекрасне та чоловіче.

— Це не через тебе, — заявив він. — Зрозуміла? Я люблю кожну твою клітинку. Кожен дюйм. Кожен! З тієї самої миті, як побачив тебе. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула вона. — Тобто дякую. Я взагалі здогадувалась, але все одно чути це дуже приємно.

Але він іще не закінчив.

— Ти розумієш,