Читати книгу - "Свобода"

— Яка саме?

— Я йому не довіряю. Я люблю його, але не довіряю.

— Господи, — здивувалась Петті, — ти можеш йому повністю вірити. Я точно знаю, що він піклується про тебе. Він завжди неймовірно захищає тебе.

— Не завжди.

— Ну, саме так він поводився зі мною. Невже ти не усвідомлюєш, як він тебе обожнює?

Волтер розлючено подивився на неї:

— Тоді чому ти поїхала з ним? Чому він був у Чикаго з тобою? Якого біса? Нічого не розумію!

Почувши від нього «біс» та побачивши, як він шокований власного люттю, вона знову розплакалась.

— Господи, будь ласка, Господи, — благала Петті. — Я тут, гаразд? Я тут, із тобою! У Чикаго нічого не сталося. Справді нічого.

Вона присунулася до нього, притулилася до його стегон. Але замість того, щоб торкнутися її грудей чи стягнути з неї джинси, як напевно зробив би на його місці Річард, він підвівся й почав ходити кімнатою.

— Не впевнений, що це так, — бурмотів він. — Знаєш, я не дурний. У мене є очі та вуха, я зовсім не дурний. І я справді не знаю, що робити зараз.

Петті відчула полегшення, дізнавшись, що він не перебуває в омані щодо Річарда; але також відчувала, що вже не знає, як іще заспокоїти Волтера. Тому вона просто лежала в ліжку, слухаючи стук дощу по даху й усвідомлюючи, що цієї сцени ніколи б не трапилося, якби вона не опинилася тоді в машині Річарда; усвідомлюючи, що вона заслужила певне покарання. Але важко було не уявляти інші, кращі варіанти розвитку подій. Це все було таким чудовим передчуттям нічних сцен майбутніх років: прекрасний гнів Волтера не призвів до жодних наслідків, поки вона плакала, потім він покарав її і попросив вибачення за те, що покарав, кажучи, що вони обоє дуже втомилися і вже дуже пізно, та так насправді й було: було вже не стільки пізно, скільки рано.

— Я піду до ванної, — врешті-решт сказала вона.

Він сидів на іншому ліжку, сховавши обличчя в долонях.

— Вибач, — повторив він. — Це правда не через тебе.

— Взагалі, знаєш що? Мені не дуже приємно продовжувати слухати про це!

— Вибач. Віриш чи ні, але це комплімент.

— І взагалі, простого «вибач» для мене недостатньо.

Не віднімаючи рук від обличчя, він запитав, чи їй потрібна допомога з ванною.

— Усе гаразд, — заявила вона, хоча їй насправді було дещо складно упоратися з ванною із перев’язаною ногою зі скобами, яку не можна було мочити. За півгодини, коли вона вийшла з ванної, вдягнена в піжаму, Волтер сидів на тому ж місці, у тій самій позі. Петті стала перед ним, дивлячись зверху на його світлі кучері та вузькі плечі.

— Слухай, Волтере, — почала вона. — Я можу поїхати вранці, якщо ти цього хочеш. Але зараз мені потрібно трохи поспати. І тобі теж.

Він кивнув.

— Вибач, що я поїхала до Чикаго з Річардом. Це була моя ідея, не його. Вини мене, а не його. Але зараз ти змушуєш мене почуватися шматком лайна.

Він знову кивнув і підвівся.

— Поцілуєш мене на ніч? — запитала вона.

Він поцілував, і це виявилося краще, ніж сперечатися, настільки краще, що вже дуже скоро вони опинилися під ковдрою й вимкнули лампу. Крізь занавіски вже пробивалося сонячне світло — світанок у травні на півночі країни дуже ранній.

— Я майже нічого не знаю про секс, — визнав Волтер.

— Ну, — зазначила Петті, — нічого складного в ньому немає.

І так почалися найщасливіші роки їхнього життя. А для Волтера то були взагалі напрочуд гарні роки. Він нарешті дістав дівчину, про яку мріяв, дівчину, яка б могла поїхати з Річардом, але натомість обрала його, а ще за три дні після тієї події його битва з батьком, яка тривала все життя, завершилася в лютеранській лікарні смертю останнього (смерть була для батька кращим виходом). Того ранку Петті прийшла до лікарні разом із Волтером та Дороті і так розчулилася, дивлячись на їхні сльози, що й сама трошки поплакала; а коли вони поїхали назад до мотелю, майже в повній тиші, вона й зовсім відчула себе ніби вже зарученою.

На парковці мотелю, після того як Дороті пішла до своєї кімнати, щоб трохи перепочити, Петті побачила, як Волтер робить дещо дивне. Він бігав вистрибцем з одного кінця парковки до іншого, розвертався, спираючись лише на пальці ніг, а потім біг нову дистанцію. То був дивовижний чистий ранок, віяв сильний північний вітерець, а сосни навколо струмка й справді шепотіли, як у романах. Завершивши один із таких спринтів, Волтер розвернувся спиною до Петті й побіг сімдесят третьою трасою вниз, щез із очей і зник десь на годину.

Наступного дня у потоці світла в номері 21, де вікна були відчинені, а вітер тріпав старенькі занавіски, вони сміялися, плакали, із задоволенням займалися сексом — такі поважливі, такі невинні, як зараз із тугою та жалем згадує авторка, — а потім знову плакали, знову кохалися, лежали поряд, притулившись одне до одного спітнілими тілами, сповнені щастя, й слухали шепіт сосен. Петті почувалася так, ніби прийняла якийсь потужний наркотик, дія котрого ніяк не могла припинитися, або ніби бачить неймовірно яскравий сон, від якого не може прокинутися; але кожної миті вона згадувала, що це не наркотик, це не сон — це просто життя, її життя, де є тільки теперішнє, ніякого минулого; це лише романтика, хоча й не така, як вона уявляла. Бо номер 21! Чи могла б вона уявити номер 21? Така чиста, мила, трохи старовинна кімната, і Волтер — такий само чистий, милий та трохи старовинний. Їй був двадцять один рік, і вона відчувала свою молодість у чистому, сильному вітрі, що віяв з боку Канади. Своє власне почуття вічності.

Більше чотирьохсот чоловік прийшло на похорон Волтерового батька. І Петті пишалася ним, хоча й ніколи його не знала (якщо хочеш великий похорон, маєш померти молодим). Джин завжди був дуже гостинним, йому подобалося рибалити, охотитись та зависати зі своїми друзями, більшість із яких були Ветеранами, котрим не пощастило отримати тарну освіту, які стали алкоголіками й одружилися із жінками, котрі більше надій, мрій та почуттів мають до свого середнього сина, ніж до них