Читати книгу - "Свобода"

самих. Волтер ніяк не міг пробачити Джину те, що він змушував Дороті так тяжко працювати у мотелі, але, чесно кажучи, на думку авторки, хоча Дороті й була неймовірно мила, вона напевно була справжньою, типовою мученицею. Поминальний банкет у лютеранському залі став місцем повного занурення Петті в прискорений курс знайомства з великою родиною Волтера, дегустації кексів та непосильних спроб бачити в усьому щось хороше. Там були всі п’ятеро братів та сестер Дороті, що залишилися в живих; старший брат Волтера, який тільки-но вийшов з в’язниці й прибув з по-розпусному гарною (першою) дружиною та їхніми двома дітками; прийшов також і його молодший брат, мовчазний, вдягнений в армійську уніформу. І єдиною важливою людиною, хто не прийшов, виявився Річард.

Волтер телефонував йому, авжеж, щоб повідомити новину, хоча навіть це далося йому нелегко, бо для цього було необхідно знайти невловимого басиста Гереру в Міннеаполісі. Річард щойно приїхав до Гобокена, штат Нью-Джерсі. Висловивши свої співчуття по телефону, він сказав, що зараз на мілині й не зможе приїхати на похорон. Волтер переконав його, ще не має нічого проти, але потім — протягом кількох наступних років — дорікав Річардові за те, що той не доклав жодних зусиль, та це було зовсім нечесно за умови, що Волтер уже потайки ненавидів Річарда і взагалі не хотів бачити його на похороні. Але Петті знала, що краще йому на це не вказувати.

Коли, роком пізніше, вони поїхали до Нью-Йорка, вона запропонувала, щоб Волтер зв’язався з Річардом і провів з ним хоч якийсь час; але Волтер нагадав їй про те, що протягом останніх місяців телефонував Річарду двічі, хоча сам Річард про нього не згадував зовсім. Тоді Петті сказала: «Але ж він твій найкращий друг», на що Волтер відповів: «Ні, мій найкращий друг — це ти!», а Петті продовжила: «Ну, він твій найкращий друг-хлопець, ти маєш іноді бачитися з ним». Але Волтер наполягав на тому, що так було завжди — що це Річард завжди був потрібен йому, а не навпаки; то було балансування на межі війни, змагання, в якому не можна було мигнути першим чи виказати потребу в спілкуванні — та він уже втомився від цього. Він сказав, що це вже не вперше Річард зникає. Якщо він усе ще хоче бути моїм другом, заявив Волтер, то хоча б раз потурбувався й набрав номер друга. І хоча Петті й підозрювала, що Річард ще трохи переймався через епізод у Чикаго і просто не хотів втручатися в затишне сімейне щастя Волтера, а також, що можна змусити Волтера дати Річарду зрозуміти, що його все ще раді бачити, але краще, вона знала, не підштовхувати його до цього.

У тому, що Елайза підозрювала якесь кохання між Волтером та Річардом, авторка вбачає відносини між братами. Одного дня Волтер переріс такі стосунки, коли старший брат сидів на ньому верхи й мутузив, а сам Волтер, у свою чергу, сидів верхи на молодшому братові й мутузив його; у його власній родині йому стало бракувати духу змагань. Йому став потрібний ще один братик, щоб його любити, ненавидіти й змагатися з ним. Та вічними тортурами, як зараз розумів авторка, стало для Волтера питання, ким є для нього Річард: молодшим братом чи старшим, нетямою чи героєм, улюбленим, хоча й трохи хворим на голову, другом чи небезпечним суперником.

Волтер полюбив Річарда, як і Петті, з першого погляду. Це трапилося першого ж вечора в Макалестері, після того як батько підкинув його до гуртожитку, а сам поїхав додому, до Гіббінга, де у вітальні на нього чекала пляшка «Канедіен Клаб»[71]. Волтер надіслав Річарду милого листа ще влітку, скориставшись адресою, що її повідомив йому розпорядник гуртожитку; але Річард на нього не відповів. На одному з ліжок у кімнаті лежав футляр з-під гітари, картонна коробка та рюкзак. Волтер побачив власника цього невеличкого скарбу Лише після вечері, на загальному зборі в холі гуртожитку. Цей момент він потім багато разів описував Петті; розповідав, як побачив хлопця, який стояв у кутку окремо від усіх і Від якого очей не можна було відвести; дуже високого хлопця з прищами та зачіскою в єврейсько-африканському стилі, одягненого у футболку із зображенням Іґґі Попа, — він був зовсім не схожий на інших першокурсників: не реготав, навіть не посміхався ввічливо, коли їхній комендант натужно жартував. Сам Волтер завжди жалів людей, які намагалися бути смішними, і завжди сміявся, щоб винагородити їхні зусилля; і все одно відразу ж зрозумів, що хоче подружитися з цим високим похмурим хлопцем. Він сподівався, що саме він і є його сусідом, — так і трапилося.

Як не дивно, Річарду він теж сподобався. Все почалося з примхи долі, за якою Волтер приїхав із міста, де народився Боб Ділан[72]. Повернувшись до кімнати після зборів, Річард закидав його питаннями про Гіббінг, питав, яке це місто та чи знайомий Волтер будь з ким із Ціммерманів. Волтер пояснив, що мотель його батьків розташований за кілька миль від міста, але Річард виявився у захваті від самого мотелю, як і від того, що Волтер, незважаючи на п’яницю-батька, отримав повну стипендію. Річард сказав, що не відповів на листа Волтера, бо його батько помер від раку легенів за п’ять тижнів до того. Він також додав, що Боб Ділан був справжнім покидьком, таким покидьком у чистому вигляді, що він і сам вирішив стати таким самим, і тому уявляв, що в Гіббінгу повно-повнісінько таких покидьків. Але постійно червоніючий Волтер, який сидів перед ним у кімнаті гуртожитку, жадібно слухаючи кожне його слово й намагаючись справити на нього враження, цілком спростовував його теорію.

Уже тієї першої ночі Річард зробив декілька зауважень щодо дівчат, які Волтер так і не зміг забути. Він заявив, що дуже неприємно здивований величезною кількістю товстушок у Макалестері. Повідомив, що прогулювався вулицею тут поблизу, намагаючись придивитись, де тут зависають ґарненькі місцеві чікси. Відзначив, що його просто приголомшило те, скільки людей посміхнулися йому й привіталися. Навіть гарненькі чікси посміхалися й віталися. Чи у Гіббінгу все так само? Зазначив, що на похороні батька познайомився з гарячою кузиною, якій, на жаль, лише тринадцять і яка зараз надсилає йому листи та описує свій досвід у мастурбації. І хоча Волтера ніколи не треба було підштовхувати до повної відмови спілкуватися з жінками, авторка не може не думати про різноспрямоване прагнення позмагатися зі своїми братами та про одержимість Річарда у цьому питанні, що,