Читати книгу - "Свобода"

Важливий факт: Річард зовсім не підтримував стосунків з матір’ю. Вона навіть не з’явилась на похорон його батька. Як Річард сам розповідав Петті (значно пізніше), мама його була дещо нестабільною особою, яка поступово вдарилася у релігію, але трапилося це вже після того, як вона перетворила на пекло життя хлопця, від якого завагітніла у дев’ятнадцять років. Батько Річарда грав на саксофоні й був представником богеми в Грінвіч-Віллідж[73]. Мама була високою бунтівною «білою, кісткою»[74] з хорошої родини, але із поганим самоконтролем. Після чотирьох бурхливих років пияцтва та низки зрад вона повісила на містера Катца обов’язок виховувати їхнього сина (спочатку у Віллідж, а потім — в Йонкерс), а сама поїхала до Каліфорнії, де знайшла Ісуса й народила ще чотирьох дітей. Містер Катц полишив музику, але — на жаль — не алкоголь. Урешті-решт, він опинився на посаді поштового службовця і ніколи більше не одружувався; хоча, слід зазначити, його численні молоденькі подружки, яких було чимало, поки його зовсім не зруйнувала випивка, насправді не сприяли компенсації материнської уваги, яка так була потрібна Річардові. Одна з них обікрала їхній дім, а потім зникла; інша позбавила Річарда невинності, поки «наглядала» за ним. Незабаром після того містер Катц відіслав Річарда на літо до матері та її нової родини, але хлопець протримався там лише тиждень. У перший же день у Каліфорнії вся родина зібралася навколо нього і всі взялися за руки, аби подякувати Богові за те, що він дістався до них цілим і неушкодженим; потім усе ставало тільки гірше.

Батьки Волтера, які не дуже часто ходили до церкви, радо привітали високого на зріст сироту в своєму домі. Дороті була в особливому захваті від Річарда — можливо, навіть трошки, у своєму стилі, тобто дуже обережно, закохалась у нього — і завжди запрошувала його на канікули до Гіббінга. А Річарда й запрошувати сильно не треба було — йому більше нікуди було йти. Він вразив Джина своїм інтересом до стрільби з рушниці та ще більше тим, що не поводився пихато, бо Джин дуже боявся, що Волтер зв’яжеться саме з такою особою; Дороті ж у ньому подобалося те, що він охоче брався до домашньої роботи. Як уже зазначалося, Річард дуже хотів (хоча і з мінливим успіхом) бути гарною людиною, тому сумлінно намагався поводитися ввічливо з усіма оточуючими, як то робила Дороті, котру він вважав Хорошою з великої літери. Його манера поведінки з нею, коли він, наприклад, розпитував її про звичайнісіньку запіканку, яку вона приготувала, або розпитував, де вона взяла цей рецепт чи хто навчив її готувати таку збалансовану їжу, кожного разу вражала Волтера своєю несправжністю та принизливістю, бо шанси на те, що Річард колись придбає всі інгредієнти і сам приготує ту запіканку, були дуже малі; а одразу після того, як Дороті виходила з кімнати, він показував своє справжнє обличчя. Але Волтер продовжував змагатися з ним — хоча, можливо, він і не мав такого шаленого успіху в місцевих чікс, його здатність слухати жінок із щирою увагою утворювала для нього власну бігову доріжку, і там він точно був першим. Тому авторка вважає себе надійнішим, ніж Волтер, експертом стосовно щирості поваги Річарда до «хорошості».

Але була-таки в Річарда одна риса, яка, безперечно, викликала захоплення, — його жага стати кращим і заповнити пустоту, яка утворилася через брак батьківської уваги. В дитинстві він жив музикою та книгами, які обирав на власний, особливий смак, а у Волтері його в тому числі приваблювали інтелект та моральні принципи. Річард був дуже начитаним у певних сферах (французький екзистенціалізм, латиноамериканська література), але йому бракувало методу, бракувало системності, і він щиро благоговів перед інтелектуальною сфокусованістю Волтера. Хоча він завжди виказував повагу Волтерові тим, що ніколи не поводився з ним надмірно ввічливо — це він беріг виключно для тих, кого вважав хорошими, — йому подобалося слухати ідеї Волтера й вимагати, щоб той докладно пояснював свої оригінальні політичні переконання.

Авторка підозрює, що в цьому змаганні Річард мав дуже важливу перевагу, бо дружив із непопулярним хлопцем із півночі країни. Це дозволяло йому відмежуватися від тих хіпстерів у Макалестері, які приїхали з більш привілейованих місць. Річард зневажав їх (у тому числі — дівчат, хоча це не означало, що він не спав із ними, коли мав таку можливість) так само сильно, як самі хіпстери зневажали таких, як Волтер. Визначною подією для них став документальний фільм про Боба Ділана «Не дивися назад», який Петті дещо пізніше випадково взяла в прокаті й подивилася разом із Волтером, коли діти були зовсім малі, — тому вона бачила ту відому сцену, в якій Ділан затьмарив і принизив Донована на лондонській вечірці для крутих виключно заради того, щоб насолодитися лаврами крутого покидька. Хоча Волтер і співчував Доновану — і жалів себе через те, що більше хотів би бути схожим саме на нього, а не на Ділана, — Петті знайшла цю сцену захоплюючою. Як її вразив цей неприкритий дух змагання в Ділані! Вона висловила своє відношення так: «Погодьтеся, смак перемоги дуже солодкий». Ця сцена допомогла їй зрозуміти, чому Річард віддавав перевагу компанії немузикального Волтера, а не хіпстерів.

Інтелектуально Волтер, звичайно, був старшим братом, а Річард — ніби його учнем. Але для Річарда його розум, як і доброта, був лише ще одним стимулом позмагатися. Саме це мав на увазі Волтер, коли казав, що не довіряє своєму другу. Він не міг позбавитися відчуття, що Річард приховує щось від нього; що в нього є темний бік, який завжди проявлявся вночі, щоб задовольнити потреби, яких Волтер не розумів; що йому подобалося дружити з Волтером лише доти, доки обидва усвідомлювали, що саме Річард головний. Річард ставав особливо ненадійним, коли в кадрі з’являлася дівчина, і Волтер тоді обурювався на них, бо вона, хоч і на короткий час, виявлялася більш привабливою для його друга, ніж він. Сам Річард ніколи не дивився на це з такої точки зору, бо втомлювався від дівчат дуже швидко, і закінчувалися такі стосунки завжди тим, що він їх розривав; він завжди повертався до Волтера, із яким ніколи не було нудно. Але Волтеру здавалося, що друг зраджує його, коли витрачає так багато сил, переслідуючи людей, які йому навіть не подобаються. Через це Волтер почувався слабким і незначним, бо завжди мав чекати Річарда.