Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Хто брав участь в Опорі? Де Голль відповідав одним словом: «Французи!» Але це були люди сімнадцяти національностей. Серед них — іспанські республіканці, що отримали у Франції притулок, збіглі військовополонені (зокрема радянські), російські емігранти — аж до членів княжого роду Оболенських... До речі, основою дивізій де Голля, сформованих в Африці та на Ближньому Сході, стали негри, араби і ті ж іспанці, про що генерал мовчав.

Групи та загони Опору очолювали люди найрізноманітніших поглядів — від правих католиків до комуністів та анархістів. Вони не ладнали між собою. Де Голль старався об’єднати їх під своєю орудою, але йому це погано вдавалося, їх відштовхувала диктаторська манера генерала («Ми не солдати!»), не всіх влаштовував і його курс на збереження колоніальної імперії.

Проте де Голль стверджував, що Опір монолітний і цілком ним керований. Цей міф мав підтримати престиж Франції і його власний престиж.

Поступово він, схоже, сам у нього повірив.

Вибір коменданта Парижа

Англійці й американці тримали у величезному секреті місце і час своєї висадки на атлантичному узбережжі Франції. Навіть від де Голля! Рузвельт пропонував взагалі не інформувати його, але Черчілль яскраво уявив реакцію вибухонебезпечного генерала і 4 червня 1944 року, за два дні до початку операції, запросив його до Портсмута, до ставки Ейзенхауера. Інформацію про «день X» не довіряли каналам зв’язку. Коли де Голль побажав зв’язатися зі своїми військами в Алжирі, йому було відмовлено.

«Генерал наїжачився, — пише Черчілль. — Він вимагав права без жодних перешкод зв’язуватися телеграфом з Алжиром. Він сказав, що неможливо позбавити його як визнаного главу великої імперії права вільного листування! Довелося дозволити, взявши з нього запевнення, що у шифрограмі не буде ані слова про майбутню операцію».

6 червня в Нормандії висадилась перша хвиля десанту — 150 тисяч американських, британських і канадських солдатів. Їхнім завданням було захопити плацдарм на узбережжі, щоб забезпечити висадку основних сил. Півтора мільйона бійців переправлялися через Ла-Манш хвиля за хвилею майже два місяці. Наприкінці, 1 серпня, прибула бронетанкова дивізія генерала Леклерка. Вона починалася в Африці з двох панцерників, а тепер до її складу входили 260 американських танків «Шерман» та «Стюарт». Війська де Голля, відповідно до стратегічного плану союзників, мали наступати з півдня Франції, захопивши разом з американцями Марсель. Проте звідти занадто далеко до Парижа, а де Голль наполягав, щоб столицю звільняли французи. Так дивізія Леклерка опинилася в Нормандії і рушила на схід у складі 3-ї американської армії генерала Бредлі.

Дехто у штабі Ейзенхауера сподівався, що німці оголосять Париж відкритим містом, як це зробили французи 1940 року. Але де там! Гітлер наказав 73-річному комендантові Парижа фон Хольтіцу перетворити його на купу руїн. Про це дізнався генеральний консул Швеції Нордлінг, близько знайомий з комендантом. 19 серпня він приїхав до нього й почув:

— Мені дуже шкода, що все так обернулося. Тепер я ввійду до історії як людина, що зруйнувала Париж...

— Я бачу, що ця роль вас гнітить, — сказав Нордлінг. — Набагато краще стати рятівником Парижа! На вулицях почалася стрілянина, але я можу виступити посередником між вами і повстанцями. Вони розійдуться по домівках, а ви не руйнуватимете місто.

Хольтіц глибоко замислився. Пропозиція була йому до вподоби, але тоді доведеться здатися в полон, інакше його чекає смертна кара за невиконання наказу фюрера. Втім, про здачу підпільникам не могло бути й мови — це нижче гідності німецького генерала! Терміново був потрібен представник регулярної армії.

Нордлінг зумів сповістити союзників, що Париж можна сміливо брати, німці не чинитимуть опору. 22 серпня генерал Бредлі направив до столиці дивізію Леклерка. Танки рухалися вкрай повільно, пробираючись крізь юрби радісних французів. «На всьому шляху населення зустрічало дивізію вином і бурхливими привітаннями, — згадує Бредлі. — Я не міг чекати, поки вона продефілює до Парижа, — ми мали виконувати умови угоди з фон Хольтіцем».

— До біса ваш престиж! — крикнув він Леклерку по рації. — Я пошлю замість вас 4-ту американську дивізію!

Це подіяло. Злякавшись за честь Франції, танкісти Леклерка припинили цілуватися з дівчатами і пити шампанське. Вони сіли у свої машини й увечері 24 серпня були в Парижі. Вранці 25-го фон Хольтіц на вокзалі Монпарнас офіційно здав місто Леклерку.

Такою була очима генерала Бредлі «битва за Париж». «Упродовж тижня, — пише він далі у книзі спогадів, — ми розшукували танки Леклерка в усіх провулках Парижа. Мені довелося навіть пригрозити, що я розформую дивізію, і тільки це змусило її продовжити похід». Варто відзначити, що самого генерала Леклерка Бредлі називає прекрасним танкістом та уславленим, усіма шанованим командиром.

А як же барикади, що стали символом Опору? Вони насправді були. Багато парижан будували їх за закликом підпільної газети комуністів «Юманіте». Вона ганьбила лідерів Опору з інших партій за те, що вони, дізнавшись про угоду з фон Хольтіцем, призупинили повстання. Комуністи претендували на владу у звільненій Франції, тому їм було вкрай важливо попервах захопити її у столиці. Відтак вони могли б диктувати де Голлю як главі тимчасового уряду свої умови.

Де Голль добре це розумів. Заборонити комуністичну партію він не міг, Сталін би йому цього не пробачив. І він уже 28 серпня офіційно розпустив Опір, в якому комуністи відігравали велику роль. Він викликав двадцять його керівників та оголосив: «Ваші бійці повинні здати зброю і влитися до регулярної армії. Опір увійшов у славний літопис французької історії, але не має більше ніяких підстав для існування. Всю відповідальність за майбутнє приймає на себе мій уряд».

Гадаю, так на його місці вчинив би й Наполеон...

Таємниця собору Нотр-Дам де Парі

26 серпня парижани, ще не знаючи про ліквідацію Опору, із захопленням зустрічали де Голля. Збереглася кінохроніка цієї події — наприклад, фільм «Визволення Парижа» студії «Арте Франс».

Площа Етуаль (нині площа Шарля де Голля). З прилеглих вулиць стікаються тисячі людей. На Тріумфальній арці майорить прапор Франції. Де Голль, значно вищий від юрби (196 см зросту плюс високий кашкет), крокує Єлисейськими Полями до площі Згоди. На всьому шляху його вітають парижани, звучить «Марсельєза». В кінці головної вулиці він сідає в кабріолет та їде далі, до собору Паризької Богоматері. Там за традицією відзначають богослужінням найважливіші події в історії країни. Де Голль виходить з автомобіля — й одразу починається пальба. Стріляють із гвинтівок з башти собору і з верхніх поверхів одного з найближчих будинків.