Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Та от що дивно: не видно ні вбитих, ні поранених. І головне, сам де Голль — така помітна мішень! — неушкоджений. Його супутники — теж. Хто стріляв? Навіщо? «Невідомо, що саме сталося, — говорить диктор. — Ніхто не був заарештований».

У Парижі, за чутками, де-не-де ще сиділи на горищах поодинокі снайпери. Але вони, схоже, були сліпі або стріляли холостими патронами...

Я не хочу підозрювати де Голля, який довів свою мужність на війні, в дешевому піарі. Але у досвідчених детективів є правило: треба розглядати кожну версію, навіть неймовірну. А тільки ця версія цілком пояснює загадкову сцену біля собору. Пардон, месьє де Голль.

Полювання на жінок

Дивишся кінохроніку — вулиці заповнені патріотами. А де ж колаборанти?

Та тут же вони, просто поклоняються тепер — хто щиро, хто ні — не Гітлеру з Анрі Петеном, а де Голлю! Мабуть, це вони голосніше за всіх співають «Марсельєзу» і кричать «Ліберте!» — «Свобода!».

Втім, щоб показати себе патріотом, цього недостатньо. Є легкий та приємний спосіб — самосуди над жінками, які спали з окупантами. На визволеній території Франції на них ішло справжнє полювання. «Герої» — чоловіки витягали їх на вулицю й обстригали наголо. Нерідко роздягали, малювали на лобі свастику та босоніж водили вулицями під улюлюкання юрби. Подеколи тільки за те, що випила з німцем чашку кави.

Таких епізодів було десятки тисяч. Спасибі, що не вбивали. Хоча багато хто з принижених жінок самі після цього наклали на себе руки.

Взялася за колаборантів і деголлівська юстиція. Часом, як водиться, вона була занадто сувора, часом надто м’яка. З мадам Коко Шанель обійшлися досить толерантно: запропонували на вибір в’язницю або еміграцію. І вона випурхнула до Лозанни, заздалегідь переказавши свої гроші до швейцарського банку. Там її, до речі, шантажував Вальтер Шелленберг, погрожуючи описати в мемуарах деталі її роботи на абвер. Отож зі значною частиною своїх заощаджень вона попрощалася.

Серж Лифар після висадки союзників у Нормандії терміново розпочав у «Гранд-Опера» репетиції балету «Шота Руставелі». Тонкий розрахунок: головний герой — грузин, як і Сталін, але при цьому явно не більшовик, отже нацисти не розгніваються... Контакти з очільниками Третього рейху обійшлися Лифарю недорого: суд лише заборонив йому працювати в театрах Франції. Він переїхав до ближнього зарубіжжя, у Монте-Карло, й очолив там «Новий балет».

А от «автомобільному королю» Луї Рено дуже не поталанило. Він був заарештований у вересні 1944 року і помер у в’язничній лікарні. Його заводи випускали вантажівки для вермахту: тільки в 1941 році німці отримали їх понад 12 тисяч. Тому компанію «Рено» було конфісковано і передано у власність держави.

Французькі суди ухвалили смертні вироки 3920 колаборантам — зокрема Петену і П’єру Лавалю, який упродовж двох років був у Віші прем’єр-міністром. Де Голль замінив Петену смертну кару довічним ув’язненням, а Лаваль, завзятий посібник нацистів, на це не сподівався. Він проковтнув у в’язниці отруту, але це одразу помітили, промили йому шлунок і... розстріляли. Закон є закон.

1949 року де Голль заявив, що досить ділити народ на героїв і зрадників. Суди над колаборантами припинилися, а чотири роки потому де Голль дарував їм повну амністію. Заборонено було навіть нагадувати про їхнє співробітництво з окупантами. Міф про те, що народ Франції завжди був єдиний, а його минуле — тільки героїчне, отримав юридичну опору...

Договір престижу

Того дня, коли Париж святкував своє звільнення, де Голлю радили проголосити Республіку. Це можна було зробити дуже ефектно з балкона на Гревській площі, звідки неодноразово зверталися до народу лідери французьких революцій. Де Голль відмовився. Республіка, сказав він, не вмирала, а існувала всі ці роки у вигляді комітетів, які він очолював. Нині він глава її уряду. Режим Віші — нуль і фікція. Так навіщо проголошувати те, що було і є?

Він міг би висловити свою думку коротше: «Французька Республіка — це я!»

За п’ять років невідомий полковник став визнаним лідером країни і фактично диктатором. Але він потерпав від думки, що глави трьох великих держав не вважають його — а отже й Францію — рівним партнером. Вони активно листуються між собою, домовляються про післявоєнний устрій світу і розділення Німеччини, а його думкою не цікавляться!..

У листопаді 1944 року де Голль дізнався від Черчілля, що в Німеччині будуть дві окупаційні зони: російська та західна. Північ останньої займуть британці, а південь — американці. Де Голль уражений. Він наполягає на французькій зоні, обіцяючи виділити для її окупації сорок полків. «Мій народ, — каже він, — має усвідомлювати, як і союзники, що переміг Німеччину!». Черчілль великодушно пообіцяв віддати французам частину британської зони. Де Голль з обуренням відхилив цю пропозицію: Франції не потрібні подачки! Рішення має бути схвалене офіційно на зустрічі глав великих держав!

Він летить через Тегеран та Баку до Москви, щоб заручитися підтримкою Сталіна. Із собою везе проект угоди про союз і взаємодопомогу між Францією та СРСР. Сталіну має сподобатись зобов’язання французького уряду не вести сепаратні переговори з Німеччиною. А для де Голля надзвичайно важлива обіцянка французької сторони «і надалі битися разом із СРСР до остаточної перемоги». Це формулювання в тексті угоди автоматично залічує Францію до країн-переможниць.

Час Сталіна розписано по хвилинах, але впродовж тижня його перемовини з де Голлем тривали п’ятнадцять годин! Він наполягав, щоб в угоді прозвучало визнання Францією «Люблінського комітету» — прорадянського маріонеткового уряду Польщі.

— Це засмутить Черчілля, — сказав Сталін з усмішкою, — але й він мене неодноразово засмучував.

Де Голль опирався, посилаючись на те, що Франція має договір з довоєнним польським урядом, який утік 1939 року до Лондона. Він зробив лише малу поступку — погодився на участь у Люблінському комітеті свого неофіційного представника.

І всесильний кремлівський вождь відступив! 10 грудня 1944 року договір було підписано. «На прощання, — згадує де Голль, — Сталін зробив мені комплімент: „Ви добре трималися. Мені приємно мати справу з людиною, яка знає, чого вона хоче, навіть якщо її погляди не збігаються з моїми“».

До «клубу Великої Трійки» Франція, що дуже засмутило й образило де Голля, так і не потрапила. Його не запросили в 1945 році ні до Ялти, ні до Потсдама. Однак французи,