Читати книгу - "Битва королів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алард буцнув камінець.
— Чужі б узяли нашу цибулину... і це полум’яне серце теж. Лихе це було діяння — палити Сімох.
— Відколи це ти такий набожний? — мовив Давос.— Що знати синові контрабандиста про чини богів?
— Я син лицаря, батьку. Якщо ти цього не пам’ятаєш, то навіщо пам’ятати їм усім?
— Син лицаря, але ще не лицар,— сказав Давос.— І ніколи не станеш, якщо втручатимешся у справи, які тебе не стосуються. Станіс — наш законний король, тож не нам його судити. Ми водимо його кораблі й виконуємо його веління. От і все.
— До речі, батьку,— мовив Дейл,— не подобаються мені діжки для води, які мені видали для «Примари». Сира сосна. Вода в них не витримає найкоротшої подорожі — зіпсується.
— Для «Леді Марії» я отримав такі самі,— сказав Алард.— Сухе дерево собі забрали люди королеви.
— Я поговорю з королем про це,— пообіцяв Давос. Ліпше хай про це скаже він, аніж Алард. Сини, звісно, краще і б’ються, і кораблі водять, та з лордами розмовляти не вміють. «Народилися вони хлопами, як і я, хай і не хочуть про це згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать лише високий чорний корабель, розмаяний на вітру. На цибулину вони очі заплющують».
Стільки народу в порту Давос іще не бачив. Усі причали мурашилися матросами, які вантажили провізію, а всі заїзди були натоптані солдатами, які танцювали, випивали й шукали собі повію... і марно шукали, бо Станіс заборонив борделі в себе на острові. Вздовж узбережжя вишикувалися судна — військові галери й рибальські човни, міцні караки й череваті коги. Найкращі причали зайняли найбільші кораблі: Станісів флагман «Фурія», який погойдувався поміж «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем»; посріблена «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона з трьома своїми посестрами; пишно оздоблена «Червона клішня» лорда Сельтигара; громіздка «Меч-риба» з довгим залізним носом. Далі в морі стояла на якорі величезна «Валірійка» Саладора Саана поміж смугастих облавків двох дюжин менших лісянських галер.
Маленький обшарпаний заїзд тулився в кінці мурованого пірсу, де пришвартувалися «Чорна чайка», «Примара» і «Леді Марія» разом з півдюжиною інших стовесельних і менших галер. Давосу кортіло випити. Залишивши синів, він повернув до заїзду. Перед входом розчепірилася химера — невисока, до пояса, й така побита дощем і сіллю, що всі її риси давно стерлися. Але вони з Давосом були старі друзі. Заходячи в заїзд, він поплескав кам’яну голову.
— На щастя,— пробурмотів він.
У дальньому кінці шумної вітальні сидів Саладор Саан і їв виноград з дерев’яної миски. Угледівши Давоса, він підкликав його.
— Пане лицарю, присядьте зі мною! З’їжте виноградинку. Або дві. Неймовірно солодкі!
Це був лискучий усміхнений лісянець, чия пещеність стала притчею во язицех обабіч вузького моря. Сьогодні він убрався у блискучу срібну тканину; прорізні рукави були такі довгі, що кінці їхні затопили підлогу. Замість ґудзиків — різьблені нефритові мавпи, а на тонких білих кучерях хвацько сидів зелений капелюх, оздоблений віялом павичевого пір’я.
Давос протиснувся поміж столиків до свого стільця. До висвячення в лицарі він частенько купував у Саладора Саана крам. Лісянець і сам був контрабандистом, а ще купцем, лихварем, горезвісним піратом і самопроголошеним королем вузького моря. «Коли пірат забагатіє, його коронують». Саме Давос сплавав до Ліса, щоб найняти старого шахрая на службу до Станіса.
— Не бачили, як горіли боги, мілорде? — запитав він.
— У Лісі червоні жерці мають пишний храм. Палять там то те, то се, викрикуючи до свого Р’глора. Набридли мені своїми вогнищами. Королю Станісу вони теж дуже швидко набриднуть, сподіваюся,— мовив Саан, схоже, геть не переймаючись тим, що його можуть підслухати: їв собі виноград і спльовував зернятка на стіл, а тоді збивав їх пальцем.— Вчора прийшла моя «Тисячобарвна пташка», добрий сер. Це не військовий корабель, а торговий, і вона запливала на Королівський Причал... Ви точно не хочете винограду? Подейкують, діти в місті голодують,— погойдав він виноградне гроно перед Давосом і всміхнувся.
— Ні, я хочу елю, а ще почути новини.
— У Вестеросі люди завжди поспішають,— пожалівся Саладор Саан.— А що в цьому доброго, питаю я вас? Людина, що квапиться жити, квапиться в могилу,— відригнув він.— Лорд Кичери Кастерлі відправив свого карлика покерувати на Королівському Причалі. Либонь, сподівається, що його бридка мармиза відлякає напасників, га? Чи що ми луснемо від сміху, коли Куць стрибатиме на зубчастих стінах? Карлик уже викинув ціпов’яза, який орудував золотими плащами, а на його місце поставив лицаря з залізною рукою,— відщипнувши виноградину, він стиснув її між великим і вказівним пальцями, аж шкірка луснула. По пальцях побіг сік.
До них протиснулася подавальниця, дорогою відбиваючись від рук, які лапали її. Давос замовив кухоль елю й, повернувшись до Саана, сказав:
— Місто добре захищене?
Його співрозмовник знизав плечима.
— Мури високі й міцні, от лише скільки людей на них виставлять? Зараз там будують стріломети й вогнемети, атож, але хлопці в золотих плащах нечисленні й зовсім зелені, а інших немає. Швидкий напад — як ото яструб падає на зайця — і місто наше. Буде нашим вітрилам попутний вітер — і ваш король сидітиме на своєму Залізному троні вже завтра ввечері. Вдягнемо на карлика блазенський костюм і штрикатимемо йому в щічки списами, щоб танцював для нас, а ваш добрий король, може, зробить мені подарунок — віддасть на одну нічку красуню королеву Серсі, щоб зігріла мені постіль. Он скільки вже я в нього на службі, вдалині від своїх жінок!
— Пірате,— мовив Давос,— у тебе немає жінок, самі наложниці, і до того ж тобі добре платять за кожен день і кожен корабель.
— Обіцянками,— зажурено сказав Саладор Саан.— Добрий сер, я жадаю золота, а не слів на папері,— кинув він до рота виноградину.
— Отримаєш своє золото, коли ми захопимо скарбницю на Королівському Причалі. У Сімох Королівствах не знайдеться чеснішої людини, ніж Станіс Баратеон. Він своє слово стримає.
Але, говорячи це, Давос подумав: «Світ наш перевернувся догори дриґом, коли низькородні перемитники мусять ручатися за чесне слово королів».
— Він так тільки каже й каже. А я кажу, починаймо вже. Місто дозріло, як цей виноград, мій старий друже.
Подавальниця повернулася з елем. Давос кинув їй мідяка.
— Може, ми і справді візьмемо Королівський Причал, як ти кажеш,— мовив він, піднімаючи кухоль,— та скільки ми його утримаємо? Усі знають, що у Гаренхолі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Битва королів», після закриття браузера.