Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— У всіх напрочуд гарний настрій, — сказав я. — З огляду на сьогоднішні події.

Вольфганг об’їдав скоринку зефіру.

— На одного більше, на одного менше, на що жалітися?

Симона жорстоко засміялася. Так, я знаю, що використав прислівник.

— Це трохи нелюб’язно, — сказав я. — Б’юсь об заклад, ви навіть ніколи його не читали.

— Ще й як читав, — пирхнув, на мій подив, Вольфганг. — Його найперший роман. Маячня, звісно. Граматично жахлива. Коми в нього плодяться на кожній сторінці, як жаби, а ще в нього залежність від тих бісових оксфордських ком[15].

Я не хотів диспутувати з Вольфгангом про погане письмо, тому що мене напевно образили б, тому змінив тему:

— Як справи з вашим витвором мистецтва?

— Витвором мистецтва?

— Так, ваша картина чи щось інше. «Смерть літератури».

Вольфганг сухо засміявся.

— Усе добре, дякую. І це не картина, це — досвід.

— Інтрига варта того, щоб залишитися живим принаймні до Аделаїди, — зауважив я.

— Якщо ви доїдете так далеко. — Губи Вольфганга скривилися в похмурій гримасі. У світлі вогню його ніс відкидав довгу тінь, що наче розсікала підборіддя. — Ця подорож може стати для вас небезпечною. Якби я був на вашому місці, то хвилювався б.

— Для мене? — Мій голос надломився. Це була погроза? Він хоч знав, що я тут нишпорив і грав у детектива?

Його рот розтягнувся в посмішці, але тій, що супроводжує підлу витівку, а не справжній жарт.

— Хтось прибирає поганих письменників. Раджу вам забарикадувати свої двері.

Симона грайливо вдарила його кулаком по плечу, що з огляду на її п’ятнадцять відсотків було зухвало. Вона вловила мій похмурий погляд.

— Не зважай, Ерне.

— Просто не дуже приємно, коли про тебе так згадують, ось і все.

— Хіба? — глузував Вольфганг. — Гадаєте, ми з любов’ю згадуємо своїх покійних? Дозвольте провести вам урок історії. У некролозі The Washington Post про Едгара Аллана По сказано, що це оголошення «багатьох здивує, але нікого не засмутить». А він був справжнім генієм. Усі ви, автори детективів, завдячуєте своєю кар’єрою йому. Ви говорите про Крісті й Конана Дойла, але забуваєте про По.

Мене вразили знання Вольфганга в жанрі, який він нібито зневажав, як і те, що він читав Мактавіша. Насправді це змусило мене трохи більше його полюбити: принаймні він докладав зусиль, щоб ознайомитися з об’єктом своєї критики.

Він продовжував:

— І я маю журитися за якимось пересічним шотландцем тільки тому, що він продав кілька книжок? Та годі. Я достатньо його поважаю, щоб поставитися до нього з погордою, на яку й заслуговує великий митець. Як ми оцінюємо людину? Вона може бути огидною і мерзенною, але якщо її слова мають цінність, вони її переживуть.

— Ага, то такою етикою ви послуговуєтеся в житті?

Гримасою Вольфганг виказав враження від підгорілого зефіру Симони, який розплавився й розтікся, а тоді підніс свій келих до Симони, ігноруючи мене, та крадькома пішов у ніч.

— Ти не в гуморі, — сказала Симона, тицяючи вугілля. Кінчик її срібної шпажки сяяв помаранчевим кольором, поцяткований паленим цукром.

— Тобі не здається, що тут щось відбувається? — запитав я. — Схоже, всі дуже раді, що Мактавіш помер.

— Лише те, що всі радіють його смерті, не означає, що хтось його вбив. — В її очах відбивалося полум’я. Потім вони спалахнули, а губи вигнулися в усмішці. — У тебе теж є привід для щастя! Ти маєш сюжет! Мабуть, це полегшення.

— До речі, щодо книги: звідки всі знають про мій аванс?

Симона зберегла кам’яне обличчя та знизала плечима.

— Плітки?

З досвіду я знав, що за буркотливість Симона відплачує уїдливістю, тож це запитання відклав і натомість спробував скористатися її гарним настроєм. Якщо вона така рада, що я нарешті маю про що писати, то, мабуть, захоче допомогти мені з деякими подробицями.

— Скажімо, це стане книгою. Допоможи мені з передісторією. Ти працювала на Мактавіша, так? Як це сталося?

— Я брала участь у програмі обміну до Великої Британії та працювала в редакційному відділі «Джеміні». Це було ще до того, як Морбунд приніс їм статки: тоді, коли вони ще тільки починали. Утім я скористалася змогою змінити оточення. Потім, коли перший Морбунд злетів, Генрі запропонував мені стати його постійною помічницею.

— Робота без турбот?

— Краще, ніж працювати на Ваєтта. Платять добре, графік гнучкий. До мене менше залицялися, я б сказала, і тут вони беруться вести справи разом. — Вона зітхнула. — Боже, це був початок нульових.

— Мені прикро чути, що тоді було так погано.

— Тоді? — пирхнула вона. — Це відбувається зараз. Тож один негідник відморожується, перепрошує та зникає на деякий час. А потім виходить із тіні й продає більше книжок, ніж раніше. Його показують по ящику, він збирає стадіони. Але проблема лежить глибше, і кожен, хто сидить склавши руки, бо думає, що ми вже все виправили, адже мене не ляскають на роботі по дупі, лише ігнорує глибинні структурні проблеми.

— З Ваєттом у тебе, здається, хороші стосунки, — сказав я. — І ти була готова стати агенткою Мактавіша.

Вона вийняла з вугілля розжарений кінчик шпажки й піднесла його в повітря.

— Сміливий той, хто звинувачує феміністку в подвійних стандартах, Ернесте.

— Я не мав на увазі…

— Я знаю, що не мав. Але ти не маєш і права так говорити, бо тобі не доводиться робити такий вибір. Як я вже сказала, такі чоловіки існують і існуватимуть. Мені треба грати в цю гру так само, як і будь-кому з них. Вважаю, що треба взяти трохи їхніх грошей, поки є така змога. Це — фемінізм, якщо вдуматися.

Я був вражений тим, що побачив Симону з іншого боку, її вразливі місця. Симонині гордість і самовпевненість завжди здавалися такими непохитними. Але тепер я бачив витонченість того, що вона робила, і її жертву справжнім «Я»: їй довелося перетворитися на залізну леді, щоб уціліти серед таких людей, як Мактавіш і Ваєтт.

Я думав про Мактавіша. Що такого він зробив, за що мав бути покараний? Я пригадав запитання Брук на панелі й записку в кімнаті Мактавіша. Що, як Арчибальд Бенч був публічним звинуваченням, а не спробою справити враження?

— Чи були в Генрі якісь, скажімо так, сумнівні зв’язки? — запитав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Групи ненависті? Щось таке.

— Ні, як мені відомо. А що?

— Серед його паперів я знайшов слово «Райх».

Симона засміялася.

— Мені подобається, що ти розробляєш коди й головоломки: це продає книжки. Багато книжок. П’ять зірок