Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— О-о-о, та то була ціла історія… Ми з Кордулькою щовечора перед сном говоримо, а тут довелося сказати, що в моїй кімнаті миші завелися, а я їх боюся й через те піду спати надвір, на сіно — воно в нас на подвір’ї під дашком. То вона похапала котів, напевно, з цілого села й зачинила їх у моїй кімнаті. Вони там так репетували, що аж Йозефа розбудили. Мама прибігла їх випускати — вони так мчали, як коні на перегонах… А драбинку я від Кордулі сховала, щоб вона наверх на сіно часом не вибралась і не побачила, що мене нема.

Щенсний щиро сміявся з тих маскувальних пригод Гертруди, і обом стало затишно й добре, навіть нетривале мовчання було приємним і необтяжливим — так, як і має бути між близькими за духом людьми. Вологий туман почав огортати ліс сивим покривалом, і Гертруда захвилювалася:

— Як вам буде їхати в тумані, коли нічого не буде видно? Може, тобі вже час, Щенсний?

— Заради тебе зорею у води впасти я готовий, щоб розчинитись там і з дощами прийти й помити твої коси…

Ліричні поетичні рядки Щенсного сколихнули Гертруду, і несподіваний порух душі підштовхнув її поцілувати юнака так, як вона цілувала своїх молодших сестер і братиків — ніжно, у щічку. Усе єство хлопця від радості наче піднялося високою хвилею солодкої насолоди, що вихлюпнулася незвіданими раніше почуттями. Щенсний сильними й водночас лагідними руками обійняв і притягнув до себе Гертруду — пружні губи юнака дістали палку відповідь повненьких вуст дівчини…

Світ перестав існувати для обох. Взаємність — то велика сила в коханні… Вона випростовує в людях сховані крила янголів, а солодкі й потужні їхні помахи відносять обох ввись і дарують небо… Руки Щенсного ніжно пестили шию й невеликі тугі груди дівчини, а вона, здавалося, і не помічала того. Її тендітні пальчики пристрасно гладили голову й спину юнака.

— Я кохаю тебе, Гертрудо… — прошепотів Потоцький.

— Я теж… тебе… Мовчи, мовчи… — відповіла Гертруда, вдихаючи п’янкий аромат юнацького тіла.

Та коли рука Потоцького опинилася під спідницями, на потаємному місці, Гертруда отямилася:

— Ні, ні… не можна, не можна, Щенсний, — і наполегливо звільнилася від обіймів.

— Вибач, кохана. — Юнак намагався вгамувати зов плоті, і це було боляче: розбурхане пестощами тіло вперто вимагало продовження.

— Я піду, уже пізно… дуже пізно. — Розсудливість поверталася до Гертруди й кликала до рідного дому.

— Так, ми проведемо тебе. — Щенсний нарешті спустився з небес на землю. — Почекай… Я хочу, щоб ти знала: ти є дуже глибоко в моєму серці, і я… прошу вибачення, якщо щось не так… Але ти, хоч і така тендітна, та маєш наді мною велику владу… — Юнак був дуже переконливий у своєму слові, і закохані знову злились у п’янкому поцілунку.

— До наступної суботи, зіронько моя, — прошепотів Щенсний.

— Добре, сонце моє, — ласкаво відповіла дівчина.

Чоловіки провели Гертруду за цвинтар, ближче до сільських хат, і далі спритне дівча швидко побігло городами. Знову зчинили незрозумілий зловісний лемент над цвинтарем ворони, від чого у вершників пішов мороз по шкірі, і навіть темний нічний ліс після цього видавався їм не таким уже й страшним.

Іванко йшов, плачучи, від хреста до хреста, і повторював: «Бо-бо… бо-бо… бо-бо…» У хлопця боліла душа, і одне з небагатьох слів із дитинства — «бо-бо», тобто «болить», — могло прокласти хиткий місток до співчуття людей: після того, що він побачив сьогодні, лише чиясь розрада могла заспокоїти його поранену душу. Та живих не було, і Іванко апелював до мертвих. Ворони відгукувалися роздратованими криками, і на шум із ближніх хат, хрестячись, боязко визирали люди…

Франц Салезій уважно розглядав сина. «Змужнів однозначно… Став упевненіший, дивиться прямо у вічі — добре, дуже добре…» Щенсний, сидячи навпроти, губився в здогадах, але не показував виду. Гріха за собою він не чув: нічого ж не було — так, безневинна прогулянка…

— У мене до тебе, сину, є важлива розмова. — Довгий погляд і пауза показували її значимість.

— Так, тату, я слухаю, — доброзичливо налаштований юнак спокійно дивився на батька.

— Тобі зараз є двадцять із половиною років, у лютому сповниться вже двадцять один… Ти знаєш, хто такі масони?

— Та… щось десь, — невизначено покрутив рукою Щенсний.

— Я є членом масонської ложі й хотів би, щоб ти теж ним став, — кожне слова Франца Салезія було повільне й вагоме. То би дало тобі великі переваги в майбутньому і для ведення господарства, і для політики, і, дасть Бог, для управління Польщею…

Щенсний, відчуваючи велику відповідальність і навантаження, аж засовався в кріслі, проте промовчав. Батько продовжив:

— Бачиш, тут є кілька цікавих і важливих, — старий підняв палець, — для нас моментів. Перший — членами масонської ложі стають віряни різних конфесій: чи то іудеї, чи то православні, чи католики — різниці нема, аби в Бога вірували. Масони визнають, що існує Бог як сила, як божественне начало, не заглиблюючись у деталі відмінностей. Для інших ті відмінності стають вагомою причиною відрізати голову чи хоча б набити пику, але не для масонів. Отож ти маєш можливість контактувати з євреями, вірменами, англійцями й спокійно залагоджувати якісь чи то болючі, чи то вигідні для нас справи. Уловлюєш?

Щенсний примружив очі й з розумінням похитав головою.

— Так, тут, на наших кресах, де стільки люду різного намішано, це дійсно важливо…

— Другий момент, — продовжив старий Потоцький. — Ти, напевно, помітив, що ми даємо фундуші на різні храми: і вірменські, і греко-католицькі, і синагоги… Так от, ми прив’язуємо тим люд до місця й гарантуємо йому спокій. І що?.. — запитально глянув на сина, чекаючи на продовження.

— І маємо зростання свого багатства, — закінчив Щенсний.

Батько ствердно кивнув і продовжив:

— Доки ми не перестанемо ворохобити людей отими відмінностями, доти нам не буде добре керувати своїми землями. А масони мають три найвищі цінності, проти яких вони ніколи, ні за яких обставин не підуть: Батьківщину, сім’ю й релігію. То є люди-будівничі, які створять нову Польщу й матимуть її за найвищу цінність, не зважаючи на оті строкаті релігійні чи національні одежі.

— Тепер я розумію, тату, чому ти не встряєш в оті військові табори — ні за конфедератів, ні за короля в російських штанцях…

— То все, сину, — махнув рукою Франц Салезій, — занадто складно для простих висновків… Тут нема чорного й білого, тут є кольорове… Тобі з тими людьми буде по дорозі, тим більше, що