Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— знову повертаюся до того, з чого почав, — у лютому тобі виповниться двадцять один. Це вік, коли дозволено просити членства в масонській ложі. Я сприятиму твоєму входженню туди. Доти ти маєш посилено думати про своє духовне самовдосконалення, а не бути наївним і тупим святенником, як більшість самозакоханого панства. Під час вступу ти матимеш іспит на зрілість мислення, тож працюй над собою: читай, думай… Шкода, що пан Вольф поїхав…

— Та він залишив якісь нові книги…

— От і добре, сину: чи старі, чи нові, а книжна мудрість віку не має. Працюй, бо просити вступу потрібно тричі: смиренність і наполегливість — теж непогані речі… А там уже можна буде думати й про одруження. Але не навпаки, бо після женячки хлоп втрачає на деякий час голову, і тут слово «час» — найбільш цінне, бо вже міг би бути масоном і щось корисне зробити в спілці з мудрими людьми. Тож спочатку ти масон, а потім — одружений із Жозефіною… Женило ще твоє витримає? — звів брови батько й сховав усмішку в сиві вуса.

— Тату-у… — зніяковів Щенсний.

— Ну от і добре. А не витримає — щось тобі пошукаємо для розрядки. Ну, іди…

Щенсний поштиво вклонився й вийшов. «Направляти його потрібно, і все буде добре… Хоч би Бог ще здоров’я дав — Польща буде наша…» — Франц Салезій був задоволений рухом сина вперед. Від липневої спеки його вже погано рятували навіть муровані стіни палацу; відчувши втому від задухи, вирішив розігнати її водними процедурами. Камердинер швидко наповнив літньою водою ванну, і Франц Салезій пустив свою душу у вільне плавання. Від полегшеного законом Архімеда тіла думки летіли ясніше й швидше, приходило вирішення якихось раніше нез’ясованих моментів. За якийсь час усі болячки наче втопилися, з кінцівок зникли болючі відчуття наявності важких кайданів — чоловік знову ставав молодим. У молодих немає відчуття дискомфорту тілесного, лише душа щось постійно й невдоволено шукає, а старість міняє ці речі місцями: хочеш менше, усім задоволений був би, якби нічого не боліло. Та тут, у воді, у старого молоділо тіло й починало співати в унісон із душею — рідкісне відчуття гармонії й щастя, доступне лише у воді й лише в зрілості. До повного повернення в молодість не вистачало лише одного, і Францішек підняв великий палець — камердинер звично побіг за Каролінкою.

Чомусь очікування блаженства було занадто тривалим, і Потоцький уже встиг відчути й перші нотки роздратування. Та нарешті Каролінка прийшла, стала, як зазвичай, ззаду й почала масажувати плавними рухами його шию й потилицю. Роки чоловіка відмотувалися назад; голова мислила чітко, тільки якесь незрозуміло важке, з присапом дихання Каролінки заважало зосередитися на відчутті повного розслаблення. Франц Салезій вийшов із води й звично сів у свій улюблений фотель, розслаблено заплющивши очі, для продовження сеансу чоловічого щастя. Каролінка ніжними пальчиками підводила чоловічий ключ плоті до дверей тілесного раю. Францішек уже був готовий на приємне продовження на наступній станції Каролінки. Та сьогодні вона чомусь була геть невправною, її наче підмінили: усе закашлювалася, видавала нутряні звуки, наче збиралася блювати, і чоловічий ключ спочатку завмер, а потім вирішив припинити шлях до раю, сховавшись у свій звичний домашній плащик. Старий у роздратуванні розплющив очі й не впізнав вродливої колись ліліпутки: на нього з відчуттям провини дивилося одутлувате лице із синюватими мішками під очима й розпухлими губами, груди стали настільки більшими, що здавалося, що вони ось-ось потягнуть її до підлоги, а талія… її більше не було, і Каролінка нагадувала розперту від води бочечку.

— Фу-у-у… Хто ж це зробив… Курва! — скочив на рівні ноги Франц Салезій. Кілька енергійних кроків — і знервований пан опинився в кімнаті дружини. — Ти то бачила? Хто таке з нею зробив, Анно?

— Ти про що, Францішеку? — чистим необізнаним поглядом дивилася дружина-святенниця.

— Про Каролінку я, про Каролінку… Що, може, ти мене назад приймеш, га? — Чоловік аж кипів від гніву.

— Ну та десь там согрішила з Карлічеком, теж люди. Що я можу зробити… — Анна Ельжбета смиренно стенула плечима.

— Можеш ти, можеш! — лютував голий чоловік у розстебнутому халаті, роздратовано виписуючи кола. — Пильнувати такі речі потрібно! Не допускати! Та його завтра мої пси будуть любити на псарні! Та й вона добра: сучка не схоче — кобель не скочить! Обох, обох треба покарати! — ніяк не міг спинитися Потоцький.

— Добре, добре, Францішеку, буде так, як ти сказав, — покараємо. — Анна Ельжбета була сама поступливість.

У маленькому животі ліліпутки було надто мало місця для появи нового життя, і якби не великодні потіхи Потоцької з майбутньою свахою, то ніколи, ніколи б того й не сталося. Але саме в той день, коли двоє карликів стали забавкою для багатих пань, задзвонив дзвіночок на вихід для нової душі на землю, і вона вибрала собі за маму Каролінку, зовсім не переймаючись тим, що це смертельно небезпечно для мініатюрної дівчини. Щойно минули три місяці вагітності, а зміни тіла Каролінки були значними й загрозливими: їй спирало дихання, для їжі місця не залишалося, а маленьке серденько не витримувало такого навантаження — то витанцьовувало в дикому ритмі, то стишувалося й повзло, ледве вистукуючи. Ходити ставало щодня важче, і вона проводила час переважно в постелі. Карлічек приходив, сідав біля ліжка, і вони обоє болісно й довго мовчали; інколи разом — теж мовчки — плакали. І Каролінці, і Карлічеку найбільше було шкода тих днів чистої дитячої дружби, яка закінчилася тим страшним приниженням у ніч пиятики Марії Амалії й Анни Ельжбети. Їхня господиня вдавала, що нічого не сталося, і вперто не хотіла помічати тих змін, що вже муляли і очі, і вуха прислузі всього палацу. Цим обом маленьким самотнім, приниженим і дуже нещасним людям тепер було ще й уготоване покарання за те, що вони зробили з волі пані Потоцької. Після обіду весь палацовий люд був зібраний на площі. Сидячи в кріслі й нервово обмахуючись віялом, пані Потоцька заговорила до принишклого натовпу:

— Розпуста — це страшний гріх перед Господом, і я його не потерплю у своєму дворі. Вийдіть-но, — змахнула віялом десь позаду себе, і вийшли Карлічек із Каролінкою, тримаючись за руки. Каролінка ризикувала в будь-який момент впасти від слабкості й незбалансованості. — Роздягайтеся обоє вже й швидко, бо мені тут задушно для довгих посиденьок, — дбала за своє здоров’я Анна Ельжбета.

— Ваша милосте, — впав у ноги пані Карлічек, — дозвольте мені одному понести покарання, бо то я, я… тільки я в усьому винен… Пробачте