Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Потоцька з бридливим виразом спостерігала благання Карлічека.

— Добре, приймеш усе ще й за неї, нехай…

Карлічек, плачучи, швидко скинув одяг. Пані махнула головою, і камердинер виніс на площу кругле дерев’яне корито.

— Зв’яжіть йому руки… А тепер залазь і сідай, — скомандувала пані.

Тисячі великих рудих лісових мурах діловито сновигали в кориті, відшукавши там приманку з меду. Нещасний голий Карлічек сів прямо на цей живий мурашник. Озлоблені комахи вп’ялися в ніжну шкіру сідниць, мошонку і… За хвилинку зойки бідолахи переросли в голосіння. Каролінка, не витримавши того, зомліла.

— Усі зрозуміли, що розпусти не треба робити? — Люди приголомшено мовчали. — Не чую! — підвищила голос пані.

— Та-а-к… — розгублений хор голосів поставив крапку в отриманому панському задоволенні.

Агнешка дістала сильний переляк від тієї екзекуції. «Треба будь-що змусити Вільчека одружитися… Я такого не хочу», — стукотіло в голові служниці.

— До суботи очухаєшся, курдупелю, — зневажливо кинула червоному й скусаному до крові Карлічеку пані Потоцька. — І в суботу матимете весілля — таке, яке заслужили своїм гріхом.

Тиждень тягнувся для Гертруди безкінечно довго. Після шалено пристрасного першого побачення все і колишнє, і теперішнє життя видавалося прісним і нецікавим. Якось раптово її дитячі інтереси зникли, і більше зовсім не хотілося ні прогулюватися, ні навіть говорити з Кордулею та Юзефою. Про що?.. Навіщо? Усі ігри, розмови тепер виглядали малюсінькими дрібницями, не вартими уваги, а те, що зараз є найважливішим у її житті, — о-о-о, — не треба нікому знати. «Зорею у води впасти я готовий, щоб розчинитись там і з дощами прийти й помити твої коси…» — засіло в голові й уже сотні разів прозвучало м’яким і приємним голосом Щенсного. Тіло за згадки про чоловічі пестощі озивалося солодким лоскотом безлічі метеликів. Добра й щира шістнадцятирічна дівчина, хоч і намагалася відмежуватися від світу дитинства, усе ж була дитиною, яка щойно отримала доросле тіло й прислухалася до його цікавих вражень. Найбільше Гертруді подобалися навіть не тілесні відчуття, а та увага, яку їй приділяв Потоцький, його мова, де була в центрі уваги вона, бо, як і всі, Гертруда любила, коли говорили про неї. Нічого ж цікавішого для кожної людини у світі нема, аніж вона сама. Її прагнення потрапити у звабливий і чуттєвий світ дорослого життя було нічим іншим, як дитячою потребою в любові. Недолюблене дівча було чи просто так собі затесало в голову — не знати… Четверо молодших дітей здавалися їй більшими улюбленцями батьків. Чи то зависоко піднята планка найстаршої сестри так тиснула на неї, чи то були звичайнісінькі ревнощі — Гертруда б і сама не відповіла, та завжди відчувала якийсь щем від того, коли бачила, як мама зачісує менших сестер чи коли усміхнений тато виношує на руках Францішека чи Йозефа. Великий і ласкавий Щенсний мав усі шанси стати для дівчини і татом, і мамою.

Гертруду часом уже дратувала посада найстаршої няньки, і загадкове слово «заміжжя» звучало як милий серцю відпочинок і бажаний порятунок. У Відні Коморовська любила спостерігати за молодими безтурботними парами: вишукано одягнуті панянки з граційною поставою невимушено йшли під руку з галантними кавалерами й так захоплено про щось розмовляли, що дівчині дуже хотілося бути третьою, але невидимою — десь там, між ними, щоб частина тих божественних емоцій осідала на половині шляху між Ним і Нею… Щоб і собі навчитися так говорити з чоловіками… Гертруда часто йшла за закоханими й жадібно ловила уривки розмов, інтонацій, а вдома, перед дзеркалом, намагалася відтворити їх — виходило гарно й упевнено, як й у австрійських красунь, от тільки… ніяк не знаходився відданий і постійний кавалер, на якому можна було б попрактикуватися.

На тому першому балу в Кристинополі панночка переконалася, що оті вправляння перед дзеркалом не були даремні — юнаки надовго зупиняли свій погляд на ній, а Гертруда з віденським шармом упевнено й граційно освоювала місцевий паркет. Як любить більшість людей свій день народження! Підвищена увага, приємні лестощі, подарунки, розкіш дружнього спілкування — ти як не Бог, то в нього за пазухою, ну а другий день після нього і всі решта триста шістдесят три грубо помазані прикрим відчуттям «мені чогось таки не вистачає» і «видно, я не так живу»… Так, як на другий день після пристойного застілля, коли живіт уже противиться простій вівсянці — подавайте-но сюди довге меню… Таке розчарування чекало й на вишукану та енергійну Гертруду: «Кавалери, де ви-и-и, ау-у…» — тиша… Не Відень. Не кристинопільський бал. Сушно — найбільша пустеля у Всесвіті. Місце заслання для краси. Монастир без стін. Латина й французька — корови й вівці, підходьте, поговоримо… Книжки, вишивка — місць утечі було небагато. Та й такі спокійні заняття були для Коморовської як загата на бурхливій гірській річці: вода прибуває, прибуває й ось-ось знесе кляту перепону…

Літня спека підсилювала неприємне відчуття наближення до точки кипіння. Гертруда прагнула змін. Стосунки з Потоцьким, і тільки вони могли стати єдиним шляхом порятунку із сушненської волі-неволі. Тільки з ним під руку бачила себе дівчина в безкінечних прогулянках — уже не Сушном, ні, Віднем. Вони були гарними й жвавими, як усі ті молоді австрійські пари, і вже хтось інший у невимовній заздрості йшов за ними… Думки як дзеркало, з яким залишаєшся наодинці: шукаєш, де ти гарніший, і в тому напрямку ще більше прикрашаєшся, уже самозакохано й не помічаючи якихось проблемних місць. У двері фантазійної кімнати стосунків із Потоцьким уже було пропхано мільйон прекрасних думок, і ще жодна погана не посміла заповзти туди гадюкою. Світло тих мрій було настільки яскравим, що Щенсний там був не інакше як янголом — добрим, вродливим, люблячим… І не просто янголом, а її власністю, що не зводить очей із Гертруди. Межі між реальністю й казкою вже не було. Її щасливий янгол прилетить до неї в суботу із зорі, яка «впаде у води, і, розчинившись, із дощами прийде й помиє мені коси…»

— Он ти де, Щенсний, — прочинив двері до бібліотеки панський маршалок.

Молодий Потоцький тримав на колінах розгорнуту книгу, а замріяний погляд поверх неї виказував істинну локацію його свідомості. Щенсний тріпнув головою й повернувся в реальний світ.

— Як ти думаєш, Каролю, забирати щось чуже добре?

— Ну та… — заскочений іншою течією Сіраковський намагався видати щось мудре. — Та ж відомо, що «не вбий, не вкради, не чужелож». Ясна справа, що то зле.

— Ніяк не можу того доперти: як