Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Сіраковський уважно подивився на товариша.

— Слухай, ти якийсь цікавий сьогодні… Що то вже за нові вподобання? Поміняв одну панну на іншу, яка політикою зветься?

Станіслав Щенсний зітхнув.

— Тато наказав у тому руслі більше думати… Що простіші запитання ставлю собі, то важче відповісти… От дивися: ми є на території, яка чотириста літ тому була Галицьким королівством, і Казімєж Сильний прибрав ті землі до Польщі, і тепер їх маємо за свої східні креси. То нічого, що то дуже давно було, але, як копнути, то те наше є й не дуже наше. Що скажеш?

Сіраковський замислився.

— Та то нормальна річ, Щенсний. Як у хаті є покійник, то йому вже нічого не треба: ні чобіт, ні кунтуша, ні його улюбленого крісла чи пляшечки — то всі й ділять той спадок між собою. Те королівство теж уже померло, чисто як людина: воно не давало собі ради — вважай покійник. То що, земля безгосподарна буде? Та й забирають її, як ті чоботи…

— То, по-простому кажучи, як якась сильніша країна поклала на якусь іншу око, то їй треба зробити з неї покійника, не здатного керувати у своїй хаті своїм майном?

— Ну а що ж Росія з нами витворяє? Вона й робить із нас такого мертвяка… Ото мій батько розповідав, що десь на сеймі вітебський посол виступав, — Богомолець його прізвище, — і ота його мова не сподобалася російському послові Репніну, тож він і каже: «Пан Богомолец, а пошел-ка ты прочь на свое место…», а другому сказав, щоб багато не говорив, «а то получит в сраку». Ти, Щенсний, уявляєш, щоб польський посол так у Росії поводився? А кого з впливових поляків обламати хочуть, то на підводу і в Сибір, щоб мозок на холоді зменшився… Та й призначили того нашого короля теж вони, щоб Річ Посполита швидше трупом стала. Вийняли з-під своєї імператриці-кобилиці й нам всадили, щоб слухняний далі був. Та що то я сьогодні як командир барських конфедератів? — прокашлявся Кароль. — І нащо нам музики, як у нас довгі язики… А що, пане, у нас при суботі інших планів не буде?

— Субота… Нєх жиє субота… — солодко потягнувся Щенсний, багатозначно підморгнувши до Кароля.

Душна липнева ніч не принесла сну Анні Ельжбеті. Вона сиділа перед відкритим навстіж вікном, і навіть мокрий рушник на голові й ноги в холодній воді не рятували від жахливого бажання вилізти, як гадюка, зі своєї шкіри, бо та обпікала й душила тіло непотрібним жаром. Від тих відчуттів її паскудна душа ще більше захлиналася власною жовчю підлих думок. Усі були винні в усьому… Усіх треба було як не вбивати, то катувати… З поступальних думок лишилася тільки одна — трон. Трон для Щенсного. Усіх, усіх, хто став на дорозі до нього, треба вбити… Думки крутилися блохастим собакою, що вхопив себе за хвіст і намотував кола в злобі й безвиході. Анна Ельжбета прикрила очі, і там, у голові, вишукувала нові кандидатури для покарань. Розслаблене тіло в зручному кріслі очікувало на прохолоду. Щось доволі важке м’яко ступило їй на коліна й зручно вмостилось внизу живота. «Кіт… Який важкий…» — пустила нову думку між чорні жовчні хмари Потоцька, та за хвилю блискавкою майнуло: «У мене ж нема кота… Нема!!!» — і вона зірвалася на рівні ноги, з криком стріпуючи нічну сорочку. Забулася, що ноги в кориті, — рушилася і з розгону розпласталася на підлозі. Слуги, що прибігли на галас, потай втішалися жалюгідному вигляду чи то облитої, чи обпісяної від переляку пані — такої страшної вдень, а зараз просто мокрої безпомічної курки. Втішалися й примари — слуги Великого Болотного Духа — тому, як добре підігріли свою вірну слугу: чим знервованіша, тим більше нових жертв покладе вона на тарелю їхнього господаря…

Ясний липневий день суботи приніс страшенну спеку — здавалось, ось-ось на горизонті в плавних завихреннях повітря забовваніють єгипетські піраміди. Та кожен у палаці мав свої плани, які потрібно було здійснити, навіть ризикуючи скапати розтопленим маслом.

Зранку до палацу прийшов ксьондз провести церемонію вінчання двох ліліпутів. На задньому дворі, де зазвичай проходила хльоста, зібралася прислуга палацу. Анна Ельжбета звично зайняла крісло, махнула рукою, даючи сигнал до початку. Каролінка й Карлічек ледве йшли, підтримуючи одне одного. Усе тіло нареченого було розпухле і в синцях, а чоловіча гордість узагалі набула страшних розмірів і була вже не гордістю, а суцільною болючою проблемою. Обоє були у звичайнісіньких мішках із прорізами для рук і голови — так розпорядилася жорстока пані. Священик кинув на Потоцьку погляд, у якому ясно читався хоч легкий, але докір — Анна Ельжбета звела брову й уважно глянула у відповідь: «Що, забув, чий хліб їси?» Німий посил був правильно розтовкмачений, і ксьондз, опустивши голову, затупцював на місці, витираючи невидиму пилюку зі святої книги.

Обряд пройшов швидко, і служитель Господа, стараючись не дивитися нікому в очі, поспішив до недалекого костелу — туди, де все правильно, по-божому, а він найближчий до Бога, бо тут, у палаці, не почувався таким. У святих книгах, де, здавалося, були описані всі випадки людських бід і принижень, зло і добро були контрастними й зрозумілими; дійсність же чомусь відходила від тих розжованих та пережованих тлумачень біблійних ситуацій і нагадувала добре виварений куліш, де важко було відділити одне від одного. Нащо думати — довго, набридливо, болюче?.. До костелу, у келію, помолитися — полегшає й забудеться… Та «церемонія» тривала: молодята мали витримати ще одне знущання деспотичної господині — весільну подорож — кілька кіл навколо палацу. На площу привели двох собак — масивних бладгаундів, які мали упряж і тягли за собою невеликий дощатий возик, яким Дарка вивозила собаче лайно з псарні. Камердинери допомогли нещасним зійти на смердючий поміст, і знервовані незвичним завданням пси рвучко пішли вперед. Вагітна Каролінка присіла, бо ризикувала вивалитися, а бідолаха Карлічек, що ніяк не міг сидіти, стійко тримався на коротких розставлених ногах, учепившись у бортики.

На гордовитому лиці Потоцької застигла скривлена презирлива посмішка. Пані глянула на натовп, і те, що вона там побачила, їй дуже, дуже не сподобалося: лише одне обличчя мало таку ж емоцію, як і вона, а решта дивилася зі співчуттям і жалістю, дехто навіть не міг сховати осуду в очах. Гаряча хвиля, що вийшла