Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— А-а-а!!! Пся крев, усі ви тут породження гріха! Шкіру, шкіру з вас пасами спустити треба! На колі-і-іна, би-и-дло-о!!!

Незрозумілий вибрик Анни Ельжбети поставив людей на коліна, а їхні погляди опустилися в землю. За хвилину до голови пані прийшло усвідомлення, що є одна річ, яку вона, на жаль, не може бачити й контролювати, а так би хотіла… Вирвати з кожного, зсередини, зав’язати в мішок і володіти, як коштовністю… Віддавати тоді, коли того захоче вона… Щоб думали й робили так, як хочеться їй… Їхні підлі душі не виймаються, а шкода… Кістяне віяло з розмахом пройшлося по головах найближчих у натовпі людей, і Потоцька пішла у своє холодне укриття відходити від потрясіння… і доходити до нового…

Франц Салезій байдуже спостерігав із вікна за весіллям карликів і нервами дружини: чим хоче, хай тішиться, двір — її парафія. Мусить же людина мати якесь заняття, окрім вишивання. Нехай, нехай потішить своє самолюбство ілюзією влади; її, солодку, люблять усі, хто по чубок засипаний грошима й статками. Усі прагнуть погратися в Бога, нехай…

Близько сьомої вечора молодий Потоцький незмінно в супроводі Сіраковського й двох повірених гайдуків — знали, за скільки мовчать, — виїхав на суботню кінну прогулянку — знову розганяти і свою молоду, і кінську кров. Літня спека назбирала на небі величезні купчасті хмари — вечір обіцяв розродитися грозою.

— Дивися, Щенсний, буде нам гаплик, — застерігав Кароль товариша.

— Добре того лякати, хто боїться, Каролю. — Щенсний раз у раз пришпорював коня.

— Ще скажи, що ти не боїшся в болоті заночувати, га, Щенсний? — Кароль ледве встигав за Потоцьким.

— Як і боюся, то тільки одного — втратити її довіру. Хай краще я вже вимокну до нитки, аніж вона більше до мене не схоче вийти, бо я сьогодні не приїду… Встигнемо…

— Та встигнемо, аякже, до чорта на празник… Казала Настя — як вдасться… — невдоволено приповідав Сіраковський.

Гертруда сьогодні хвилювалася, як ніколи: цілий тиждень солодких роздумів і спогадів розігрів і душу, і тіло, тож тепер зустріч із Щенсним стала суттю всього дівочого майбуття. Чорні хмари із заходу вперто ставали все ближче й ближче. З вікна своєї кімнати дівчина побачила сестричок — вони безтурботно плели вінки на лузі.

— Мамо, а де Юзефа з Кордулею?

Мати, зайнята двома хлопчиками, на мить підвела голову.

— Та щось і не знаю…

— То я побіжу їх покличу, гаразд? — Гертруда побігла надвір, про людське око не дуже голосно погукала: — Ко-о-ордульо, Юзе-е-ефо-о… — і швидко понеслася в напрямку лісу.

Здавалося, що ноги вже біжать швидше від думки, — ось уже їхній зі Щенсним дуб. «Почекаю трішки… Він мусить, мусить приїхати… Як приїде — значить любить мене… Тоді ми одружимося…» — загадала Гертруда, і великі сині очі напружено вдивлялися вглиб лісу. Та й Потоцький сьогодні мчав, не даючи передиху ні коням, ні компаньйонам, тож довго дівчині чекати не довелося.

Щенсний спішився зі спіненого коня й кинувся до Гертруди.

— Моє кохання, як я скучив за тобою. — Обціловував делікатне личко, і Гертруда відчувала, як вона розчиняється в його ласці й стає теплою пластичною глиною, з якої можна зліпити… Хай ліпить що завгодно, тільки хай буде з нею…

— Ти моя зоря, Щенсний, яка мусила сьогодні засвітити раніше від усіх. — Юнка гладила розпашіле вродливе лице хлопця, а він ловив її тендітні руки й виціловував кожен пальчик. — Який же ти відважний, і слова дотримав… Я так боялася, що оте небо тебе зупинить… — шепотіла Гертруда.

— Мене вже ніхто й ніщо не спинить, моє сонце, хіба ти того схочеш. — М’який Щенсний мав добру батьківську школу догоджання й солідний багаж поетичних солодких рядків. Похвала з вуст коханої відкривала той досвід, а ще піднімала його до небес. Сутінки впали різко, повіяло прохолодою, далекі блискавки почали краяти небо. Грому ще не було чути, але гроза вперто сунула на Сушно з боку Кристинополя.

— Пане Щенсний, я дуже перепрошую, але нам би варто повертатися, — підійшов до закоханих Сіраковський.

— Ще трохи, Каролю, майже ніц… — попросив юнак.

Усміхнений Щенсний підхопив майже невагому Гертруду на руки й сховався з нею за дубом. — Ну що, моє серденько, будемо прощатися, — ніжно поцілував дівча.

— Не будемо ще… ще ні. — Гертруда, яка звикла командувати молодшими сестрами й братами, жартівливо приперла юнака до землі й почала обціловувати. Його сильні руки притягнули її до себе, Гертруда лише посміювалася, легенько борюкаючись, та за хвилю обоє злилися в пристрасному цілунку. Туге дівоче тіло звивалося під ніжними руками Щенсного, і знову настав той святий момент порогу, який ти або переступаєш, або спиняєшся.

Щенсний завмер, спочатку притулив гаряче лице до Гертруди, а потім, глянувши благальними очима на неї, спитав:

— Можна?..

Гертруда не знала: її голова вперто змагалася з тілом, і воно перемагало, бо пливло хвилями незнаної раніше насолоди й хотіло на них залишатися… Усе, що могла видати за аргумент голова, було з тієї кімнати мільйона мрій, яка вибудувалася й наповнилася за тиждень розлуки, а там не було нічого проти цього янгола.

— Так, так, — прошепотіла дівчина.

Щось опиралося Щенсному, не пропускаючи його вглиб, та він наполегливо заходив усе далі й далі. Там, усередині, дівчина теж зустріла його ласкавим пружним теплом. Юнак іще ніколи не відчував такої божественної насолоди, і на її піку аж тихо застогнав, а Гертруда все притискала до себе голову коханого. Їй хотілося, щоб так тривало вічність… Над собою вона бачила темне грозове небо.

— Наші зорі, напевно, теж злилися в одну, — прошепотіла, обціловуючи Щенсного.

Юнак розслаблено мовчав, лише водив рукою по красивій лінії голої спини й сідниць Гертруди.

— Я кохаю тебе, моє щастя. — Гертруда притиснулася до коханого, і юнак відчув новий сплеск чоловічих сил.

— І я тебе, моя зіронько. — Щенсний палко обціловував дівча, і знову вони сплелися в одне ціле.

Перші важкі краплі впали на них, блискавка розкраяла небо, і грім заглушив новий голосний стогін. Закохані швидко сп’ялися на ноги, одягнулися й побігли до коней — стривожений Кароль уже не знаходив собі місця. Гертруда чимдуж побігла додому, а вершники стрімко заскочили на лісову дорогу.

— Нарешті… Донечко, де ти була? — стривожена мати з Йозефом на руках зустріла старшеньку на порозі.

— Та ж за сестрами шукала. — Мокра до нитки Гертруда шмигнула у свою кімнату.

— О-о-о, а ми вже дістали за тебе, — з темряви невдоволено подала голос Кордуля.

— То будете краще дому триматися, — з напускною