Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Через стіну плакав маленький Йозеф, зустрічаючи свято першого зубчика й обіцяючи чергову безсонну ніч батькам; раз у раз громом і блискавкою сварилося небо, та усмішка не сходила з лиця Гертруди: нічого, зовсім нічого не могло зіпсувати відчуття безмежного щастя, яке спонукало співати кожну клітинку її тіла: «Зорею в води ти упав, і, розчинившись там з дощами, прийшов і вимив мої коси, Щенсний…»

Кристинопільські гості в цілковитій темряві скакали під зливою, та навіть той довгий шлях у двадцять п’ять кілометрів не споганив настрою паничеві Потоцькому — він кохав і був коханим, а все решта стало неважливим.

Гроза в Сушні досягла апогею. Принишклі селяни просили Бога зробити їхні домівки невразливими для блискавки; у деяких хатах навіть запалили дорогу стрітенську свічечку: вірили, що то допоможе; хто не мав — кадив свяченою сухою вербою. Люди почувалися нікчемними малими мишами, і хата втрачала статус надійного сховку від найстрашнішого для них явища. Слово «грізний» — це втілення того первісного жаху, синонім до «найстрашніший». Кожен спалах блискавки показував істинне лице Неба — вогняне й палаюче, таке, яке буде і в останній, судний день… Боязко заглядали селяни через маленькі віконечка, підгодовуючи свій переляк страшними картинами під час сильних спалахів світла. «Свят, свят, свят…» — побожно хрестилися в надії на вищий захист. «Чорти хочуть світом правити, а Бог їх тризубцем золотим б’є», — з тривожною таємничістю научали принишклих дітлахів. Та в той суботній вечір добра частина села в тих страшних спалахах побачила дурника Іванка: спочатку він чогось довго кружляв біля сільського цвинтаря, а потім, розмахуючи руками, ішов і перекрикував грозу: «Бо-бо… ка-ка… бо-бо». І блискавки, здавалося, били за ним слід у слід — допитливий і спостережливий сільський люд дістав поживу для мізків і язиків… Не можна, не можна в такий час навіть рота відкривати — ні говорити, ні співати, бо ти веселиш чорта, і він в’ється коло тебе, а Бог у чорта намагається влучити блискавкою. Іванко ж вистуджував душу, яка горіла від того, що його жива краса — Гертруда — не з ним і її чистота сьогодні пішла в болото. Він переживав, що скоро втратить її; не знав, як саме, але відчував напевно — втратить… Чорний мокрий силует Іванка то з’являвся, то зникав у спалахах — ті чорти, що хотіли правити світом, дістали конкретний образ у головах сушненців…

Початок серпня не приніс жаданої прохолоди. Трави набрали жовтавих відтінків; селяни косили й вимолочували ціпами зерно. Якуб Коморовський цілими днями був у роз’їздах: контролював села й жнива. Люди збирали своє, а він збирав зі свого люду — теж своє. Дружина Анна виношувала на руках вередливого Йозефа — тому страшенно муляли ясна, і малий постійно плакав. Майже сива й змучена Коморовська ледь встигала що-небудь зробити для інших дітей; добре, що є старша помічниця. Та ще слухняна донедавна Гертруда часом ставала як та бриклива коза: безпричинно підвищувала голос на меншеньких і все частіше намагалася усамітнитися у своїй кімнаті. Спокійна мати не сварилася з нею: добре пам’ятала себе в такому віці — теж дратувалася від якихось доручень батьків чи непослуху менших. Нічого, колись зрозуміє, хай… Тільки й тієї радості для жінки в житті, що до заміжжя в батьківському домі; одні пологи тільки чого варті.

Гертруда теж займалася самоїдством: вона все б на світі зробила для своїх найдорожчих сестричок і братиків, особливо для жартівливої Кордулі, але її коханий Щенсний… Тепер він зайняв усе місце і в голові, і в серці, потіснивши рідних. Зустрічі з ним мали залишатися в цілковитій таємниці від усіх-усіх, і юнка ближче до суботи спеціально мусила сваритися з любими й рідненькими, щоб, не дай Бог, не поплелися за нею. Дівчина відчувала докори сумління, і всі інші дні тижня була колишньою — доброю, розсудливою й терплячою старшою сестрою.

Серед тижня троє дівчаток із Францішеком на руках вирушили на прогулянку до річки. Вітру не було зовсім, і повітря розганялося лише старанними монотонними піснями цвіркунів. Такою ж неквапною була й людська живність — кози, корови, вівці: за літо вони нагнали жирок і ліниво вигризали напівсухі стебла пожовклих трав. Така ідилія, напевно, була в доісторичному раю, тільки й рай був раєм через те, що не мав зими. Зміцніла за літо худоба раділа теплим дням і корму, а годинничок усередині нагадував їй, що вже час для продовження свого роду. Великий білий цап, смішно відкотивши верхню губу вверх, вишукував приємний аромат готової для любові кізки; та й нетерплячі кози самі бігли до нього з благальним репетом, що аж різав вуха; великою кремезною шафою він спирався на тендітні спинки кізок і поважно виконував приписану природою функцію батьківства. Дівчатка з цікавістю спостерігали за гоном у кіз. Неподалік в отарі круторогий баран уперто домагався готової до спарювання подруги. Кордуля не витримала:

— Чуєш, Гертрудо, то в них після того ж маленькі будуть, правда?

— Ну так, десь під зиму й будуть, місяці через три. А навесні будуть отут вистрибувати, як ми з вами…

— А в людей як діти беруться? — не вгавала Кордуля.

— Не знаю… — задумалася Гертруда.

— А я знаю, — обізвалася Юзефа. — Чула, як недалеко від нас Степко кучерявий репетував на півсела, що вб’є того лелеку, що знову збирається йому дитину принести.

— То що, нас усіх принесли лелеки?! А вони де стільки дітей назбирують? Ні-і-і, того не може бути, ми ж он, на батьків своїх схожі: Гертруда — на маму, а я, кажуть, більше на тата, — роздумувала Кордуля. — Лелеки що, малюють там дітей чи Бог дає їм готових, подібних до батьків?.. Та ти, напевно, маєш то знати — що, у Відні про таке не говорили, Гертрудо? Чи ви там тільки мистецтвами займалися, а таке-е цікаве для вас було нецікаве?

Старша сестра задумано мовчала. Єдине, що вона спостерегла, що діти є там, де є тато й мама, а більше ніхто з дорослих про такі встидні речі з нею не говорив. «А дійсно, звідки ті діти беруться?..» Кордуля була з трьох сестер найбільш просвітлена в темі дітей:

— А наша пані Марися казала, що дітей посилає на землю Бог, у животики до мам, після того, як молоді одружуються й дають обітниці одне одному й Богу. От тваринки — ті не мають Бога, і їм дозволу просити не треба, а в людей діти є тільки з Божого благословення. Як