Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

комісіях з приймання на роботу, надавання наукових звань та захисту дипломів, руйнували кар'єри та поляризували наукову спільноту. Антропологічні факультети найвідоміших американських університетів перетворилися на щось на кшталт невдалих шлюбів напередодні етапу, коли подружжя після років взаємних звинувачень починають жити окремо. Один видатний антрополог 1984 року скаржився, що колеги навіть "перестали називати один одного на ім'я"[69]. В екстремальному випадку — в Стенфорді, моєму університеті — антропологи розлучилися 1998 року. Відбувся формальний поділ на Факультет антропологічних наук, що полюбляв еволюцію, та Факультет культурної та суспільної антропології, що її не полюбляв. Кожен окремо наймав та звільняв працівників, набирав та вчив студентів; члени однієї групи не визнавали членів другої. З'явилося навіть нове дієслово, "стенфордувати" факультета.

Неприємності стенфордування (чи вигоди, залежно від того, хто саме про це розповідає) протягом кількох років на фахових конференціях тримали антропологів біля дуельних бар'єрів. Однак стенфордування жодним чином не сприяє пошукові розв'язку однієї з найбільших інтелектуальних проблем у суспільних науках[70]. Якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба зіставити аргументи обох сторін.

Критики суспільної еволюції безперечно мали рацію, коли звинувачували членів гурту закону та порядку в пихатості. Намагаючися, слідом за самим Гербертом Спенсером, пояснити все про все, вони закінчили тим, що пояснили доволі мало про будь-що. Було багато непорозумінь навколо того, що саме насправді міряли неоеволюційники. Навіть коли вони доходили спільної думки щодо того, що саме мало еволюціювати всередині суспільств (це ставалося здебільшого тоді, коли вони дотримувалися улюбленої Спенсерової ідеї про диференціяцію), не завжди було очевидно, які рейтинги треба виставляти суспільствам світу в турнірній таблиці.

Критики твердили, що таблиці балів затуманюють більше, ніж виявляють і водночас нівелюють особливості окремих культур. Я пересвідчився, що це так, коли у 1990-і роки вивчав походження демократії. Міста античної Греції, що винайшли цю форму врядування, були справді особливими. Багато їхніх мешканців щиро вірили, що не треба питати жерців, чого хочуть боги, натомість найкращий спосіб дізнатися правду — це зібрати всіх чоловіків разом на схилі гори, продискутувати та проголосувати. Дати античній Греції бал за диференціяцію не означає пояснити, звідки походить демократія, а поховати грецьку специфіку десь в індексі суспільного розвитку — це ще ускладнити завдання, відвертаючи увагу від їхніх унікальних досягнень.

Проте це не означає, що складання індексу суспільного розвитку є марнуванням часу; це лише неправильний інструмент у разі цього конкретного питання. Питання чому Захід панує належить до іншого типу, великого порівняльного типу, що вимагає від нас охопити тисячі років історії, мільйони квадратових миль території та мільярди людей. З огляду на таке завдання індекс суспільного розвитку дає саме те, що треба. Зрештою, розбіжність між теоріями тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости стосується загального обрису суспільного розвитку на Сході та на Заході впродовж тих десь десятьох тисячоліть, коли поняття "Схід" та "Захід" мають сенс. Замість сконцентруватися на цьому й прямо зіставити аргументи, тривалісти та короткочасовці мають тенденцію розглядати різні частини історії, використовувати різні сукупності свідчень і по-різному означувати терміни. Наслідування "Гурту закону та порядку" й зводження океану фактів до простих числових рахунків має свої вади, але має й одну велику перевагу, бо всі мусять обговорювати ті самі свідчення — з несподіваними наслідками.

Що міряти?

 

асамперед ми маємо точно визначити, що саме треба міряти. Непогано було б дослухатися до лорда Роберта Джосліна, учасника Опійної війни, що наочно продемонструвала панування Заходу цілому світові. Спекотного недільного надвечір я у липні 1840 року він спостерігав, як англійські кораблі наближалися до Тинґаю, форту, що блокував вхід до гирла Янцзи. Ось його опис: "Кораблі розвернулися бортом до міста, і з берега залунав гуркіт від розламуваної деревини та падання будинків, стогони людей. Вогонь з нашого боку тривав дев'ять хвилин... Ми зійшли на збезлюділий берег, де не лишилося нічого, крім кількох мертвих тіл, луків та стріл, поламаних списів та рушниць"[71].

Саме тут криється безпосередня причина панування Заходу: на 1840 рік європейські кораблі та вогнепальна зброя могли змести будь-які військові сили Сходу. Проте, звичайно, встановлюванню панівного статусу Заходу сприяла не лише військова сила. 1840 року Ермайн Маунтейн, інший офіцер британського флоту, порівняв китайські сили в Тинґаї з описами на сторінках середньовічних хронік. Він писав, що видавалося, "ніби ілюстрації старовинних книжок набули життя, об'єму та кольору і рухалися та діяли, не відаючи про поступ світу крізь сторіччя та про новітні застосунки, винаходи та досягнення"[72].

Маунтейн збагнув, що підривання кораблів та фортів було лише безпосередньою причиною західного домінування, останньою ланкою в довгому ланцюгу переваг. Глибша причина полягала в тім, що британські заводи могли виробляти вибухові снаряди, калібровані гармати та військові кораблі, здатні перетнути океан. До того ж британські уряди могли створювати, фінансувати та спрямовувати експедиції на інший кінець світу. А головною причиною того, що британці змели з лиця землі Тинґай, була їхня здатність видобувати енергію з природного довкілля та використовувати її на потреби досягання своїх цілей. Річ тут у тім, що західняки не лише просунулися вгору Великим Енергетичним Ланцюгом далі, ніж будь-хто інший. Вони просунулися так високо, що могли, на відміну від будь-якого давнішого суспільства в історії, поширювати свою владу на цілий світ.

Процес видирання вгору Великим Енергетичним Ланцюгом лежить в основі суспільного розвитку Цим терміном я, згідно з традицією антропологів-еволюційників, започаткованою у 1950-і роки від Нерола, буду називати здатність групи опанувати своє фізичне та інтелектуальне довкілля такою мірою, аби робити те, що їй треба[73]. Формально суспільний розвиток — це сукупність технологічних, прожиткових, організаційних та культурних здобутків, що дають людям змогу харчуватися, одягатися, мати домівки та самовідтворюватися, пояснювати навколишній світ, залагоджувати непорозуміння всередині громад, поширювати свою владу коштом інших громад та захищатися від чиїхось спроб поширювати їхню владу. Можна сказати, що суспільний розвиток вимірює здатність спільноти робити те, що треба. В принципі, цю здатність можна порівнювати в часі та просторі.

Перш ніж перейти до дальшого розгляду в цьому напрямі, я хочу якомога твердіше наголосити одну дуже важливу річ: вимірювання та порівнювання суспільного розвитку не є методом морального оцінювання різних спільнот. Наприклад, Японія двадцять першого сторіччя є країною повітряних кондиціонерів, закомп'ютеризованих заводів та метушливих міст. Вона має автівки та літаки, бібліотеки та музеї, високоякісну охорону здоров'я та освічене населення. Сучасні японці опанували своє фізичне та інтелектуальне довкілля значно глибше, ніж тисячу років тому їхні предки, що усього цього