Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

не мали. Отже, можна сказати, що сучасна Японія більш розвинена, ніж Японія середньовічна. Однак це жодною мірою не означає, що теперішні японці тямущіші, більшого варті чи таланніші (не кажучи вже щасливіші), ніж японці середніх віків. Це також жодною мірою не стосується моральних, довкільних чи інших вартостей суспільного розвитку. Суспільний розвиток — це нейтральна аналітична категорія. Вимірювання — це одне, схвалювання чи засуджування — це зовсім інше.

Далі в цьому розділі я доведу, що вимірювання суспільного розвитку показує, що саме ми мусимо пояснити, коли хочемо відповісти на запитання, чому Захід панує. Фактично, я покажу, що ми ніколи не зможемо на це питання відповісти, якщо не знайдемо способу вимірювати суспільний розвиток. Однак насамперед нам треба встановити деякі принципи творення цього індексу.

Гадаю, найкраще почати з Альберта Айнштайна, найповажанішого науковця сучасности. Кажуть, Айнштайнові належить вислів "у науці все треба робити якомога простішим, але не надто простим"[74], тобто науковці мають доводити свої ідеї до серцевинної точки, що її можна перевірити реальністю, вирахувати найпростіший можливий спосіб перевіряння й перевірити — нічого більше, але й не менше.

Видатною ілюстрацією цього може бути Айнштайнова теорія відносности. Із неї випливає, що гравітація впливає на напрям поширювання світла, тобто — якщо теорія правильна — що щоразу, коли Сонце опиняється між Землею та іншою зорею, сонцева гравітація змінює напрям світла, що йде від цієї зорі, через що положення зорі на позір трохи змінюється. Це дає змогу легко перевірити теорію, хіба що Сонце таке яскраве, яке світла зір в його околі не видно. Але 1919 року британський астроном Артур Едингтон запропонував розумний розв'язок, дуже в дусі Айнштайнового афоризму: дивлячися на зорі під час сонцевого затемнення, можна поміряти, чи вони зсунулися на величину, що передбачив Айнштайн.

Едингтон вирушив на південь Тихого океану, зробив спостереження й оголосив Айнштайнову теорію правильною. Не забарилися ущипливі заперечення, позаяк різниця між результатами, що підтверджували Айнштайнову теорію, та результатами, що її заперечували, була дуже мала, а Едингтон використовував прилади, наявні 1919 року, на межі можливого. Втім, попри складність теорії відносности[75], астрономи могли дійти згоди щодо того, що треба було міряти й як це зробити. Тоді це було лише питання, чи правильні Едингтонові виміри. Але якщо від величного руху зір перейти до брутального бомбування Тинґаю, ми негайно бачимо, що ситуація з розглядом людських суспільств значно заплутаніша. Що саме треба міряти, аби призначати бали за суспільний розвиток?

Айнштайн дав нам теоретичні настанови, а практичну вказівку ми можемо дістати з Індексу розвитку людського потенціялу ООН, принаймні тому, що він має багато спільного з індексом, що допоможе відповісти на наше запитання. В Програмі розвитку ООН розроблено індекса, що вимірює, якою мірою кожна нація дає своїм громадянам змогу зреалізувати властивий їм потенціял. Економісти Програми почали з питання, що таке людський розвиток, і звели його до трьох ключових показників: середня тривалість життя, середня освіта (в термінах рівнів письменности та відвідування школи) та середній прибуток. Потім винайшли складну систему вагових коефіцієнтів, аби з комбінації цих показників надати кожній країні кількість балів від нуля, що відповідає цілковитій відсутності розвитку людського потенціялу (тобто коли всі мертві), до одиниці — досконалости за можливих умов реального світу в році, коли роблено огляд. (Якщо вам цікаво, найнедавніший індекс, наявний на цей момент, стосується 2009 року. Перше місце в ньому посідає Норвегія з рахунком 0,971, а останнє — Сьєрра-Леоне, що має 0,340.)[76]

Такий індекс задовольняє Айнштайнове правило, бо ці три показники, мабуть, найпростіші з усього, що ООН може залучити до розгляду, не втрачаючи суті поняття розвитку людського потенціялу. Економісти вбачають в ньому чимало вад, зокрема брак інших показників, що їх можна було б узяти до уваги. Ці три показники мають ту перевагу, що їх можна відносно просто означити та задокументувати (з деякими потенційними показниками, як-от щастя, працювати було б значно важче), але, безперечно, є й інші речі, що їх можна було б розглянути (скажімо, рівні безробіття, харчування чи наявність житла), й тоді отримати інші бали. Навіть ті економісти, які вважають, що показники ООН найкращі, часом не можуть звести їх у спільний рахунок розвитку людського потенціялу — це ніби підраховувати суму яблук та помаранчів. Інші економісти, що задоволені і вибраними змінними, і способами зводження їх докупи, критикують способи зважування кожного показника, що їх застосовують статистики ООН. Ці економісти зазначають, що рахунки можуть видаватися об'єктивними, тоді як насправді вони дуже суб'єктивні. Інша група критиків взагалі відкидає саму ідею підраховування людського потенціялу. На їхню думку, складається враження, що норвежці подолали 97,1 відсотка шляху до цілковитого щастя й що вони у 2,9 раза щасливіші за людей зі Сьєрра-Леоне. Обидва висліди, м'яко кажучи, малоймовірні.

Проте, попри всю критику, індекс розвитку людського потенціялу виявився надзвичайно корисним. Він полегшив допомоговим інституціям спрямувати кошти до країн, що їх найбільше потребували, і навіть критики схильні визнати, що сам факт наявности індексу просуває дискусію вперед, бо багато що прояснює. Індекс суспільного розвитку протягом останніх понад п'ятнадцяти тисяч років має такі самі проблеми, що й індекс ООН (і ще інші), але водночас він, на мою думку, має й такі самі переваги.

Так само, як економісти ООН, ми маємо прагнути дотримуватися Айнштайнового правила. Індекс має міряти якомога менше вимірів суспільства (дотримуватися простоти) і водночас відбивати основні риси суспільного розвитку зазначені вище (не спрощувати занадто). Кожен вимір розглядуваного суспільства має задовольняти шість доволі очевидних критеріїв. По-перше, він повинен бути доречним, тобто щось говорити про суспільний розвиток. По-друге, він має бути незалежним від культури: наприклад, можна було б вважати корисними критеріями якість літератури та мистецтва, але в таких речах судження неодмінно будуть залежати від культури. По-третє, показники мають бути незалежними один від одного: якщо, наприклад, ми беремо за показники кількість людей в державі та багатство цієї держави, не можна брати за третій показник багатство на душу населення, бо він є відношенням другого показника до першого. По-четверте, показники мають бути адекватно задокументовані. Це справжня проблема, коли йдеться про тисячі років тому, бо наявні свідчення дуже відмінні, особливо у віддаленому минулому, коли ми просто мало знаємо про деякі потенційно корисні показники. По-п'яте, показники мають бути надійні, тобто експерти мають менш-більш дійти згоди щодо суті свідчень. По-шосте, показники мають бути зручні. Можливо, цей критерій найменш важливий, але що важче дістати свідчення про щось чи що більше часу потребує обчислювання, то менше користи від