Читати книгу - "Стів Джобс"

Ось як ті ситуації пригадує сама Бауерз:

— Якийсь час після того він був — хоч до рани прикладай. А за тиждень чи трохи пізніше я знову отримувала дзвінок.

Вона усвідомлювала, що Джобсу важко було себе стримувати.

— Він сподівався чогось надзвичайного і не терпів, якщо люди не виправдовували його очікувань. Він не міг себе контролювати. Я розумію, чому Стів, бувало, зривався, адже зазвичай на це були підстави. Одначе це призводило до згубних наслідків — зокрема, створювало атмосферу страху. Він це усвідомлював, але від цього його поведінка не ставала бездоганною.

Джобс зблизився з Бауерз та її чоловіком і частенько навідувався до них у гості, на пагорби Лос-Ґатоса, без попередження. Ще звіддаля, зачувши звуки його мотоцикла, Ен розуміла, що вечеряти вони знову будуть у компанії Стівена.

На якийсь час Бауерз і Нойс стали наче ще одними прийомними батьками для Стіва.

— Він був дуже яскравий, але водночас і дуже обділений. Йому потрібна була доросла, батьківська постать, якою для нього став Боб, а я стала за маму.

Вимогливість і брутальність Джобса приносили й деяку користь. Ті, кого він не знищував ущент своїми зауваженнями, ставали сильнішими. Частково через страх, а частково через прагнення сподобатися, вони починали виконувати свою роботу краще.

— Його поведінка бувала емоційно вбивчою, але якщо ти це витримував, то загалом воно йшло на користь, — каже Гофман.

Джобсу можна було й гідно відповісти, й при цьому не лише «вижити», але й «піднятися». Та це не завжди працювало — Раскін, скажімо, пробував, і якийсь час усе було добре, але потім був просто знищений. Та якщо хто попадав Джобсу під гарячу руку, але опонував йому спокійно й упевнено, то зазвичай заслуговував на його повагу, бо Джобс тоді бачив, що людина знається на тому, що робить. Зрештою, в колі близьких людей Стіва — як в особистому житті, так і у професійній сфері — завжди було значно більше людей сильних, аніж підлабузників.

У колективі Macintosh це знали. Кожного року, починаючи з 1981-го, вони нагороджували особу, яка найкраще змогла протистояти Джобсу. Нагорода та була частково жартом, а частково й ні. Джобс знав про неї, і йому подобалася та ідея. Першою нагороду отримала Джоана Гофман. У неї були сильні характер і воля, походила вона з сім’ї біженців зі Східної Європи. Одного разу Джоана дізналася, що Джобс повністю змінив її ринкові прогнози на свій лад, після чого, на її думку, вони вже не мали нічого спільного з реальністю. Розлютившись, вона попрямувала до його кабінету.

— Піднімаючись сходами, я сказала його помічникові, що візьму зараз ножа й увіткну його Джобсу прямо в серце, — згадує Гофман.

Ел Айзенстат, юрист компанії, тоді її зупинив, а Стів, почувши про все, забрав свої правки.

У 1982 році Гофман отримала нагороду знову.

— Пам’ятаю, як я заздрила Джоані, тому що вона могла поставити Стіва на місце, а мені для цього не вистачало сміливості, — згадує Дебі Коулмен, яка того року тільки-но приєдналася до команди Macintosh. — Уже наступного року — 1983-го — нагорода дісталася мені. Я засвоїла, що треба відстоювати те, у що віриш, — Стів поважав таку позицію. Після цього я пішла на підвищення.

Врешті-решт вона стала директором із виробництва.

Іншого разу Джобс зайшов до одного з інженерів Еткінсона і почав своє звичне: «Це все лайно…». Як пригадує Еткінсон, той хлопець відповів Джобсу: «Ні. Аж ніяк. Це якраз найкращий спосіб», — і пояснив Стіву всі інженерні тонкощі завдання, над яким він тоді працював. Джобс відступив. Еткінсон учив своїх колег пропускати слова Джобса через свого роду перекладач.

— Ми навчилися перекладати. «Це все лайно» — це було, по суті, питання-спонука із приблизно таким значенням: «Поясни мені, чому саме це є найкращим способом… щось там зробити».

Та історія мала завершення, яке Еткінсон також уважає повчальним. Бо ж у підсумку той інженер зумів зробити розкритиковану Джобсом роботу ще досконаліше.

— Йому вдалося ще краще, тому що Стів підштовхнув його до цього, — каже Еткінсон, — а це, у свою чергу, показує, що хоч на його критику й треба гідно відповідати, але і прислухатися варто, бо часто він буває правий.

Прискіпливість і різкість Джобса частково були викликані його перфекціонізмом, а також нетерпимістю, коли через намагання вкластися у бюджет чи терміни виконання жертвували якістю.

— Він не йшов на такі угоди, — каже Еткінсон. — Тому, якщо інші не могли зробити свою роботу досконало, вони для нього були йолопами.

На Комп’ютерній виставці Західного узбережжя (West Coast Computer Fair) 1981 року Адам Озборн представив, по суті, перший справді персональний комп’ютер. Це не було щось надзвичайне — п’ятидюймовий екран і небагато пам’яті, але працював він непогано. Як Озборн тоді заявляв: «Адекватність — це ефективність. Все інше — надмірність». Для Джобса такий підхід був морально неприйнятним, тож він потім ще довго висміював Озборна.

— Цей чувак просто не доганяє, — постійно звучало від нього, коли він крутився коридорами Apple. — Те, що він робить, не мистецтво, а повне лайно.

Якось Джобс зайшов до Лері Кеньйона, інженера, котрий працював над операційною системою для Macintosh, і поскаржився тому, що комп’ютер занадто довго завантажується. Кеньйон почав щось пояснювати, але Джобс його перервав.

— Якби від цього залежало життя людини, ти зміг би на десять секунд скоротити час завантаження? — запитав він.

Кеньйон допустив, що це можливо. Тоді Джобс почав на дошці підраховувати — він припустив, що Macintosh використовуватимуть п’ять мільйонів людей, тож якщо кожного дня, вмикаючись, комп’ютер забиратиме у кожного з них десять секунд, то за рік виходить триста мільйонів, чи близько того, годин змарнованого часу, що приблизно дорівнювало сотні людських життів.

— Лері був неабияк здивований, і в результаті — за кілька тижнів комп’ютер завантажувався на двадцять вісім секунд швидше, — пригадує Еткінсон. — Стів мав здатність мотивувати людей, показавши картину їхньої праці у перспективі.

У підсумку колектив Macintosh почав розділяти деякі принципи Джобса — зокрема, працювати так, щоби результат їхньої роботи можна було оцінювати не лише грошима.

— Джобс бачив себе митцем, і він хотів, щоби команда розробників так само про себе думала, — каже Герцфельд. — Нашою метою ніколи не було перемогти в якомусь змаганні чи заробити багато грошей. Мета була — створити щось якнайкраще чи навіть краще за це.

Одного разу Стівен Джобс запросив колег відвідати виставку скла Луї Тіффані у музеї «Метрополітен», що на Мангеттені, оскільки вірив, що на прикладі Тіфені вони могли би повчитися, як творити велике мистецтво, яке водночас може