Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

Коли Жос зіскочив зі своєї каси, щоб піти випити кави з Дамасом, Адамберґ зайшов у велику залу й піднявся за кафедру, яку для нього підготував Данґлар. Судмедексперт стояв поруч, а прожектор був готовий ввімкнутися щомиті.

Він став перед ордами журналістів і простягнених мікрофонів, а тоді сказав:

— Чекаю на ваші запитання.

За півтори години прес-конференція завершилася, і навіть досить удало. М'яко, крок за кроком відповідаючи на всі запитання, Адамберґу вдалося розвіяти сумніви, що витали над трьома чорними смертями. Прямо під час конференції він перетнувся поглядом з Данґларом і по його напруженому виразу обличчя зрозумів, що щось трапилося. Лави офіцерів поріділи. Щойно збори завершилися, Данґлар зачинив за ними двері кабінету.

— Труп на авеню Сюфрен, — оголосив він. — Його запхали під вантажівку разом з одягом. Тіло знайшли, тільки коли водій уже від'їхав, о чверть по дев'ятій ранку.

— Лайно, — сказав Адамберґ, гупнувши на стілець. — Чоловік? Тридцятирічний?

— Жінка, молодша тридцяти.

— Єдина ниточка рветься. Вона мешкала в одному з тих чортових будинків?

— Чотирнадцятий пункту списку, на вулиці Тампль. Четвірки там було намальовано два тижні тому — на всіх дверях. Крім тих, що вели до квартири жертви, на третьому поверсі справа.

— Що про неї знаємо?

— Її звати Маріанна Барду. Незаміжня, батьки живуть у Коррезі. Має одного коханця на вихідні, у Манті, а другого, на кілька вечорів, у Парижі. Працювала продавчинею у крамниці елітних парфумів на вулиці Бак. Красива жінка, дуже спортивна, записана в різні спортивні зали.

— І ні Лорійона, ні Віяра, ні Клерка вона не зустрічала?

— Я б вам сказав.

— Вона виходила вчора ввечері? Щось казала охоронцеві?

— Поки що невідомо. Вуазене та Есталер поїхали додому. Мордан і Ретанкур прибули на авеню Сюфрен і чекають на вас там.

— Я не знаю, хто є хто, Данґларе.

— Це ваші помічники, чоловіки та жінки.

— Молода жінка? Задушена? Гола? Шкіра вимащена чорним?

— Яків інших.

— Зґвалтування?

— Здається, ні.

— Авеню Сюфрен — хороший вибір. Один із найпустельніших куточків міста вночі. Вистачить часу навіть на те, щоб вивантажити сорок тіл і не спітніти. Як гадаєте, чому під вантажівкою?

— У мене був час подумати про це. Певно, вбивця поклав її туди пізно ввечері, але не хотів, щоб тіло знайшли до світанку. Або з поваги до традиції (візники приїжджали на світанку збирати викинуті на вулицю тіла), або щоб труп знайшли після випуску оголошень. Чи віщував випуск оголошень цю смерть?

— Ні. Він розповідав, як уберегтися від мору. Вгадайте, як.

— Четвірки?

— Четвірки. Їх потрібно самостійно малювати на дверях.

— Наш сіяч надто зайнятий убивствами? Йому більше нема коли малювати? Він передає повноваження?

— Гадаю, ні, — сказав Адамберґ, підводячись і вдягаючи куртку. — Це щоб збити нас з пантелику. Уявіть, що буде, коли хоча б одна десята парижан послухається і захищатиме двері четвірками. Ми не зможемо відрізнити справжні від імпровізованих. А малювати їх не складно, в газетах їх дуже чітко надруковано. Лишається тільки охайно перемалювати.

— Графолог миттєво відрізнить справжні від фальшивих.

Адамберґ похитав головою.

— Ні, Данґларе, не миттєво. Не тоді, коли перед нами опиняться п'ять тисяч четвірок, намальованих п'ятьма тисячами рук. І я точно недооцінив реальну кількість. Купа людей послухається. А скільки буде вісімнадцять відсотків від двох мільйонів?

— А хто входить у ці вісімнадцять відсотків?

— Легковірні, боягузи, забобонні. Ті, хто боїться затемнень, нових тисячоліть, передбачень і кінця світу. Принаймні ті, хто визнає це під час опитувань. Скільки це буде, Данґларе?

— Триста шістдесят тисяч.

— Можна готуватися до чогось такого. А якщо до цього додасться ще й страх, то ми захлинемося ними. А якщо не вдасться відрізнити справжні четвірки від фальшивих, не помітимо справжні чисті двері. Ми не зможемо нікого захистити. Тоді сіяч зможе гуляти, де захоче, без лягавих, які чекають на кожному сходовому майданчику. Він зможе навіть малювати посеред білого дня, щоб не панькатися з кодами. Бо не можна ж заарештувати тисячі людей, які візьмуться розмальовувати власні двері. Розумієте, Данґларе, навіщо він це робить? Він маніпулює громадською думкою, бо його це влаштовує, йому це необхідно, щоб позбутися лягавих. Він кмітливий, Данґларе, кмітливий і прагматичний.

— Кмітливий? Ніхто не змушував його малювати ці бісові четвірки. Ніхто не змушував його ізолювати своїх жертв. Це пастка, в яку він сам піймався.

— Він хотів, щоб усі зрозуміли, що йдеться про чуму.

— Але йому вистачило б просто намалювати червоний хрест після...

— Це правда. Але він запустив вибіркову чуму, а не загальну. Він обирає собі жертв, але має твердий намір захистити тих, хто мешкає поруч. Це також прагматично і вмотивовано.

— Умотивовано у всесвіті його божевілля. Він міг би вбивати, не розігруючи постановку з цією бісовою старомодною чумою.

— Він не хоче вбивати сам. Він хоче, щоб людей було вбито. Він хоче бути тим, хто спрямовує прокляття. Для нього в цьому полягає величезна різниця. Він не вважає себе відповідальним.

— Чорт забирай, але чума! Це кумедно. Звідки він виліз, цей тип? З якого світу? З якої могили?

— Коли ми зрозуміємо це, Данґларе, то зможемо арештувати його, кажу вам. А щодо кумедності, так воно і є. Але не недооцінюйте давню добру чуму. Вона досі у справі, і цікавить значно більше людей, ніж мала б. Можливо, гротескна і вбрана у дрантя, але зовсім не смішна. Кумедна, але грізна.

Коли машина рушила до авеню Сюфрен, Адамберґ зателефонував ентомологу, щоб відправити його з морською свинкою на вулицю Тампль, у квартиру нової жертви. У квартирах Жана Віяра і Франсуа Клерка було зібрано Nosopysllus fasciatus, чотирнадцять у першого і дев'ять у другого, а ще кілька знайшлося в пакетах з одягом, які сіяч кинув біля них. Усі здорові. Всі великі конверти кольору слонової кістки розрізано ножем. Потім комісар набрав номер Агентства Франс-Прес. Якщо хтось отримає такий конверт, нехай негайно зв'яжеться з поліціянтами. І нехай такий конверт покажуть в опівденних новинах.

Адамберґ з жалем дивився на оголене тіло молодої жінки, спотворене задушенням і практично повністю замащене вугіллям і брудом від вантажівки. Її одяг жалюгідною купкою лежав поруч. Авеню було перекрито, щоб уникнути цікавих очей, але сотні людей уже пройшли повз мертву. Не було жодного способу приховати інформацію. Адамберґ з сумом засунув руки в кишені.