Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона випросталася.
— Ти розумієш, що мелеш?
— Цілком! Хочеш, задля економії часу назву по пунктах усе, за що ти збиралася мене сварити? По-перше, я впевнений, що «Таґґарт Трансконтиненталь» не оговтається від втрат на злощасній лінії «Сан-Себастьян». Ти вважаєш інакше, але цього не станеться. По-друге, завдяки цій гілці твій братичок Джеймс знищив «Фенікс-Дюранґо», що була єдиною путящою залізницею в країні.
— Ти справді все це розумієш?
— Я розумію значно більше.
— А ти… — вона не знала, чому захотілося запитати саме це; просто в пам’яті несподівано виринуло обличчя з темними гнівливими очима, — ти знаєш Елліса Ваятта?
— Звісно.
– І розумієш, якої шкоди це йому завдасть?
— Так. Він буде наступний, кого зітруть з лиця землі.
— Вважаєш, це… весело?
— Набагато веселіше за знищення мексиканських комітетників.
Даґні встала. Багато років вона вважала його розбещеним; боялась цього, думала про це, намагалася забути і ніколи більше цим не перейматися. Але вона й гадки не мала, як низько він упав.
Не дивилася на нього. Не усвідомлювала, що вголос цитує його давні слова:
— Хто ким дужче пишався би: Нат Таґґарт — тобою чи Себастьян д’Анконія — мною…
— Хіба ти не розумієш, чому я назвав ті копальні на честь мого великого пращура? Думаю, така данина припала б йому до душі.
На мить вона аж на очі перестала бачити; Даґні ще ніколи не випадало бути свідком блюзнірства; тепер вона відчула, що воно таке.
Франциско підвівся і дивився на неї згори, холодно та безлико посміхаючись.
Даґні лихоманило, але вона на це не зважала, як не переймалася і тим, що він помітить, про що здогадається чи на що наважиться.
— Я прийшла сюди, бо хотіла взнати причину, з якої ти занапастив своє життя, — мовила вона якось мляво.
— Я назвав причину, — серйозно відповів він, — але ти не хочеш мені повірити.
— Я й далі бачу тебе таким, як колись. Не можу забути. А те, на що ти перетворився, не належить до раціонального світу.
— Справді? А світ, який ти бачиш навколо, — раціональний?
— Ти належиш до людей, яких не здатен розчавити жоден світ.
— Так.
— Тоді — чому?
Він розправив плечі.
— Хто такий Джон Ґолт?
— О, не потрібно цієї вульгарщини!
Франциско подивився на неї. Вуста його всміхалися, але очі залишалися спокійні, щирі і навіть тривожно проникливі.
— Чому? — повторила вона.
Він відповів так само, як колись уночі в цьому ж готелі десять років тому:
— Ти ще не готова це почути.
Він не пішов за нею до дверей. Даґні вже взялася ручку, аж раптом обернулась і застигла. Франциско стояв посеред кімнати, цілком охоплюючи її поглядом. Вона добре знала цей погляд і не могла рушити з місця.
— Я досі хочу тебе, — стиха мовив він. — Але я не достатньо щасливий, щоб покликати тебе в ліжко.
— Недостатньо щасливий… — очамріло повторила вона.
Він засміявся.
— А може, спершу відповіси на мою пропозицію? — він почекав, але вона мовчала. — Адже ти теж хочеш цього.
Із її вуст от-от мало зірватися заперечення, але Даґні зрозуміла, що правда пролунає більш убивчо.
— Так, — холодно відповіла вона, — але це не має для мене жодного значення.
Франциско всміхнувся. Йому, вочевидь, імпонувала сила духу, яка дозволила відповісти їй саме так.
Але, коли вона відчинила двері номера, він уже без жодної усмішки докинув:
— Ти відчайдушна, Даґні. І колись її тобі теж не забракне.
— Чого? Відчайдушності?
Але він промовчав.
Розділ VI
Некомерційне
Ріарден притиснувся чолом до дзеркала, намагаючись позбутися всіх думок. Тільки так можна буде пережити цей вечір, казав він собі.
Він зосередився на полегшенні, яке відчував від холодного доторку скла, міркуючи, в який спосіб можна змусити розум вимкнутися, коли все життя тренував його безвідмовно і цілодобово пильнувати. Ріарден не міг збагнути, чому так важко зараз примусити себе застібнути кілька чорних перламутрових ґудзиків на білій накрохмаленій сорочці, адже досі це робилося автоматично.
Настала річниця їхнього з Ліліан весілля, і його завчасно було попереджено, що саме сьогодні дружина влаштовує з цієї нагоди прийняття.
Він пообіцяв не проґавити цього свята, наївно заспокоюючи себе, що до події аж три місяці, і що він відвідає вечірку так само, як будь-який інший захід у своєму вщерть переповненому розкладі. Потім, упродовж кварталу з вісімнадцятигодинних робочих днів, він успішно забув про свято, аж поки півгодини тому, пообіді, секретарка зайшла до нього в кабінет і штивно нагадала:
— Містере Ріарден, у вас сьогодні прийняття.
Вигукнувши: «Милий Боже!», — він скочив на ноги і мерщій подався додому; кинувся сходами вгору, на ходу здираючи з себе робочий одяг, щоб устигнути перевдягнутися. Він розумів лише, що мусить квапитися, але жодним чином не усвідомлював мети цього поспіху.
Та коли нарешті второпав, що на нього чекає, то застиг, наче громом ударений.
— Ти не думаєш ні про що, крім своєї роботи, — цей вердикт Ріарден чув протягом усього свого життя.
Йому завжди натякали, що бізнес — це такий собі гріховодницький культ, до якого не варто втягувати порядних громадян; ганебна необхідність, до якої вдавалися, але воліли про неї мовчати; розводитися на такі теми означало ображати шляхетні людські почуття; так само, як слід змивати з рук машинне мастило, повертаючись додому, так і залишені бізнесом плями треба змивати зі свого розуму, перш ніж переступити поріг — святая святих — вітальні. Хоч Ріарден і не дотримувався такої віри, та коли йшлося про членів його сім’ї, сприймав її як належне. Він вважав цілком природним — по-дитячому відкинувши сумніви і не намагаючись озвучити своєї думки, — що віддав себе на поталу якійсь темній релігії, вірі, якій був беззастережно відданий, але яка зробила його банітою, вигнанцем серед людей, що на їхнє співчуття годі було сподіватися.
Теоретично він розумів, що зобов’язаний гарантувати дружині певну частку себе і свого життя окремо від бізнесу. Але він ніколи не знаходив такої можливості і навіть не міг витиснути з себе й крихти докорів сумління. Він не міг ані примусити змінитися себе, ані ображатися на її обвинувачення.
Він місяцями не звертав на Ліліан уваги. Аби ж то місяцями — роками! — впродовж усього їхнього восьмирічного шлюбу. Її зацікавлення геть не обходили Ріардена; він не мав щонайменшого бажання навіть довідатися, в чому вони полягають.
У Ліліан було безліч друзів; він знав, що імена багатьох із них належать до скарбниці вітчизняної культури, але ніколи не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.