Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

сьогодні ми знаємо, як підтвердив свою готовність до подвигу

вихованець Ленінського комсомолу Герой Радянського Союзу

Володимир Правик». З’їзд відгукнувся на сказане оплесками.

З’їзд повірив: подвиг лейтенанта Правйка — не випадковість, а

вищий злет набутої протягом усього життя готовності.

Володик Правик досліджував навколишній світ із захопленістю

природознавця, хоч про природознавство ще уяви не мав. Володя

Правик власні роздуми перевіряв у внутрішніх розмовах із Левом

Толстим, Миколою Островським.

Лейтенант Правик... Найвражаючі для розуміння його вдачі

слова з листа хірурга Анжеліки Валентинівни Барабанової: «І

весь час напружено думав...»

Думав змалку, спостерігаючи живий світ. Думав, коли його

життя тануло, зникало. Це ж весь світ для нього зникав, очі

все гірше бачили, все частіше ставали провали в небуття.

Повертаючись з них, думав.

Про що?

З того, що знають рідні і лікарі, чим схвильовані бійці, можна припустити: думки були про батьків і брата, доньку,

дружину. Про товаришів, про землю. Про все людське, чим був і

ще довго мав би бути щасливий.

В останній день мати вперше за життя побачила на очах сина

сльози. Побачив і він її очі, відвернувся до стіни. На коротку

хвилину. І знову усміхнувся матері. Не силоміць, а щиро.

Вкотре сидимо з бійцями, які по крихітках поновлюють в

пам’яті кожне слово, крок свого начальника чати вночі 26

квітня. У хлопців незрадлива пам’ять, у ній живе все до

дрібниць. Але запам’ятати ж того разу вони могли так мало!..

Бо командир блискавично розставив бійців і техніку, дав

команди щодо напрямків бою, а далі, вже один, вів розвідку.

Один, бо інші мали рятувати дах машзалу, трансформатори, мастилобаки. І тому, що без механічної драбини чати Віктора

Кібенка не могли б потрапити з пожежним озброєнням на

карколомну височінь — на дах апаратного відділення.

Справді фантастична висота — понад сімдесят метрів. Та не

тим найгрізніший був той плацдарм — для лейтенанта Правика

небезпекою-пасткою було його розташування: просто над

зруйнованим реактором, під інтенсивним радіаційним

випромінюванням. Цей головний, невблагальний ворог діяв тут

прямою наводкою.

Точно знаємо, що від цієї наводки лейтенант Правик не

сховався, стояв до останнього. Щоб відвернути найжахливіше від

Наталочки і Наталі Іванівни, багатьох дітей і матерів, від

людей такої дорогої для нього Землі.

Пошта приносить листи... Вони — звідусіль. З Керчі, де учні

середньої школи №23 розшукують бійців «шереги номер один»:

«Хочемо висадити нову алею, кожне деревце — на честь одного з

пожежних Чорнобиля».

Поблизу берегів Прип’яті, в Горностайполі достигають врожаї

на ланах. Одному з них надано ім’я комсомольця Героя

Радянського Союзу Володимира Правика. Простір світового океану

долає танкер Чорноморського пароплавства «Володимир Правик».

Чула від моряків: доки прямує своїм курсом корабель, доти жива

людина, чиє ім’я в нього на борту...

В одному з листів товариш Володимира Правика, начальник

пожежної чати з Томська Леонід Гаращенко, повертаючись думкою

до весни 1986 року, про те ж саме так написав:

«Коли я прочитав першу замітку з прізвищем «Правик» після

чорнобильської аварії, в мене защеміло серце. Ще не знав

напевно, що це наш Володя, але зразу про нього подумав. Адже

він з тих місць і дуже ті місця любив. Його подвигові я не

здивувався. Він діяв саме так, як мала діяти кожна справжня

людина. Весь світ знає тепер, хто такий Володимир Правик. А

скільки їх, таких хлопців, у нас в країні? їх тисячі, сотні

тисяч, мільйони».

І нагороди пожежним Чорнобиля все надходять до Києва, збільшують експозицію «Пам’ять мужності й слави» в обласному

управлінні пожежної охорони. Приз «Золота чайка», який справді

вилитий з благородного металу, присуджений італійцями. На

ньому напис: «Героям атомної доби, які билися і перемогли в

двобої з ядерною стихією».

У відблисках Вічного вогню — портрети героїв, правофланговий

— лейтенант Правик.

Іван Бутрименко, Анатолій Захаров, брати Шавреї, всі, хто

стояв пліч-о-пліч тієї пекельної ночі, приходять до бойових

побратимів. Андрій Половинкин приходить. Він залишився вірним

пожежній справі. Навчається в Черкаському пожежно-технічному

училищі.

Невдовзі в списку особистого складу училища знову з’явиться

прізвище Правик — Віктор, рядовий Радянської Армії, подав сюди

заяву. Перед тим запитав матері:

— Поступатиму до пожежно-технічного, заперечувати не будеш?

Лише на хвилину завмерла мати:

Не буду, синку.

Замість післяслова

Переді мною «Щоденник бойових дій підрозділів і органів

внутрішніх справ у місті Прип’яті», який ми вели з перших

хвилин боротьби з аварією на Чорнобильскій атомній станції. 26

квітня 1986 року, о дванадцятій дня, в ньому зроблено запис:

«Госпіталізовано 105 чоловік, серед них 16 з особового

складу пожежних частин». Далі прізвища стовпчиком: 1.

Правик Володимир Павлович

2.

Кібенок Віктор Миколайович

3.

Тишура Володимир Іванович

4.

Титенок Микола Іванович

5.

Ващук Микола Васильович

6.

Ігнатенко Василь Іванович...

В документ, який нині став унікальним, один за одним вписані

шестеро пожежних-комсомольців, ті, які невдовзі і теж один за

одним померли. Можливо, на чийсь погляд це виглядає фатальним.

Але вбачаю за неспростовним документальним свідченням

промовисту закономірність. Два лейтенанти, четверо бійців

пожежних чат прийняли на себе найнищівніший удар, разом

зазнали смертельних ран заради тих, хто залишився живим.

Що далі від нас за часом ніч на 26 квітня 1986 року, то

величнішим постає подвиг пожежних Чорнобиля.

І сповна оцінити всю глобальність зробленого ними ми змогли

лише тоді, коли сказали своє слово вчені.

Наведу тільки одне з авторитетних свідчень. Виступаючи 1989

року перед ученими десятків країн світу, професор Марсель

Буало — президент Світової енергетичної конференції, сказав:

«Аварія на Чорнобильській АЕС, де мали місце некерований

розгін реактора, розплавлення активної зони реактора, зруйнування герметичної оболонки, насерйозніша аварія, яку

тільки можна уявити».

Ось проти чого виступили тієї ночі три чергові пожежні чати, першою — чата лейтенанта Правика.

Книжка Лідії Віриної — біографічна, однак, гадаю, вона

виходить за межі розповіді про окрему людину. Це твір про

людей високого громадянського і духовного гатунку. Життя Героя

Радянського Союзу Володимира Правика, яке авторка простежує в

книжці, стає підтвердженням того, що вірність переконанням для

кращих представників молоді не абстракція, а дороговказ.

Не приховаю, відчув хвилювання і гордість, зустрівши серед

образів, які надихали Володю Правика,— Павку Корчагіна, Гарібальді, Овода. Не авторська вигадка, навіть не чиїсь

спогади привели їх до книжки. Про уподобання Володимира

розповідають самі книжки, які він штудіював, якими жив і які

тепер стали для автора «чорнобильської оповіді», отож і для

нас, читачів, проводирями до заповітного в роздумах і почуттях

Володі.

Дякую обставинам, які дали змогу авторові разом