Читати книгу - "Танець білої тополі"

– Та ви просто ображені, отче! І дивитеся на все крізь свою образу, як крізь вікно непомите, – загарячкував Левко. – Чогось ніхто, крім вас, ніякого новітнього туману не бачить.

– Щоб його побачити, треба самому вийти з нього і збоку поглянути. Зло – воно багатолике і банальне, його не зразу розпізнаєш. Треба чимало прожити і пережити, може, і спіткнутися не раз, впасти і підвестися, багато що через серце пропустити. Замолодий ти ще, певно, щоб це втямити.

– А може, то ви застарі?!

– Може, й так, Левку. Може, й так… Але старість з вершини своїх років часом бачить те, про що молодість і не здогадується. Я от що ще бачу? Війну. Все до неї йде. Думаєш, чого людей від кордону відселяють? Цілі села біля Західного Бугу вже стоять порожні. А оці доти? Думаєш, з доброго дива їх взялися натикувати вздовж границі? Не вірить, значить, Гітлерові той, що в Кремлі сидить.

– У нас могутня держава, і кордон повинен бути надійним. Та ви ж все одно не слухаєте мене. Тільки не говоріть більш нікому такого. Чуєте, отче? Не говоріть про Гітлера, Сталіна і про порожні села. Он Степана Левчука в тюрму забрали за те, що чутки про війну розпускав і паніку серед людей сіяв. Мовчіть уже ліпше. Бувайте, мушу бігти.

– Ти ж чай не допив. І трускавки так і не скуштував. Ну як ото, щоб трускавки на столі зосталися? Такі свіженькі, такі солодкі, ще вчора лісом бігали. Ганна Семенючка їх наловила і от цілий слоїчок принесла. Від щирого серця, каже. То як же не взяти? Ще нагнівається. А вона жінка добра, гріх зобижати.

Трускавки лісом бігали… Треба ж таке придумати! Отець Петро явно намагається звести все на жарт. Але по очах видно: залишається при своїй думці. Левко теж не здається.

– Не маю часу.

– Ну, ти того… не гнівайся, Левку. Хіба ж не знаєш: старого учити – що мертвого лічити. А трускавки завтра скуштуєш. Я цукром посиплю, в погребок поставлю.

«От хитрун старий, – думає Левко. – Теж мені знайшов приманку – трускавки. Ніби я дітвак малий, щоб на солодкі ягоди до нього бігти».

– Добре. Завтра, може, й зайду.

Але наступного дня вже було не до трускавок.

За один день із села вивезли і робітників зі Сходу, і військових. З сільради хтось іще до ранку зняв червоного прапора – чи то щоб заховати його від ворогів, які підступно напали на СРСР, чи, навпаки, щоб знищити і ноги об нього витерти. В невідомому напрямку зникли колгоспний і партійний активи.

Люди, звиклі вже до владних перемін, не панікували. Пололи бульбу, що після дощів заростала буйним зіллям, косили сіно, виганяли худобу на пашу, заготовляли дрова на зиму. Хто б не прийшов, який уклад сюди не приніс, а життя на тому не закінчиться. Треба жити, дітей ростити, землю обробляти. Не одну навалу пережили, переживуть і цю. Німці, казала баба Юхимка, одної породи з австрійцями, австрійці ж – культурна нація. Вона ще пам’ятає їх із тамтешньої, великої війни, що за царя руского була. Тоді з австріяками прийшли наші українські хлопці – січові стрільці. Вони збудували в селі мужицьку школу. Потім поляки зробили її польською, совіти – совітською. Вона он і досі стоїть. А зводили ж її поспіхом. Та хоч поспіхом, а, бач, на совість.

Особливо цікаві зразу після відходу радянської влади поспішили на гору: що воно там таке секретне вибудували, що на нього місцевим і дивитися не можна було? Недобудований дот, схожий на величезний потворний гриб, з трьох боків врослий сірим капелюхом у землю, похмуро блиснув броньованими дверима і вузьким віконечком-бійницею спереду. Стіни товщиною майже півтора метри, яма глибиною у два поверхи. Три стіни у ямі забетоновані, четверту тільки почали укріплювати, але не докінчили. Спускатися у неї ніхто так і не наважився: між поверхами не доведене до пуття перекриття – всього кілька поперечних брусів, на які, вочевидь, ще тільки збиралися класти дошки. Якщо з такої висоти впасти, можна і Богу душу віддати. Та й за чим там спускатися? Звичайнісіньке глиняне дно, як у могилі на цвинтарі.

– І як воцево страхопудло нас від німоти мало порятувати? – стенув плечима дід Павло Карась. – Це ж треба, щоб фашист йшов прямо на нього, через річку, отако, в лоб, на бійницю. А як він піде з другого боку гори? Від лісу, приміром? Або збоку зайде, від маєтку? І це тре’ було стіко людей зо всеї України зганяти, стіко часу затратити? От дурні совіти!

Кмітливіші хутко зметикували і кинулися розбирати вузькоколійку. За три дні від неї не залишилося й сліду. Від «оборонної точки» нічого не можна було відірвати чи відкрутити, вона так і бовваніла на горі, як мертва гігантська черепаха, нікому не потрібна і невдовзі всіма забута. Бо в селі навіть бою не було. Німці взяли його без жодного пострілу. Поводилися на перших порах так, ніби їм до місцевих немає ніякого діла. Повісили на школу свого прапора – також червоного, але зі свастикою, занесли телефон і всіляку іншу апаратуру. Вибрали неподалік просторішу хату для солдатів вермахту: з неї виселилася польська родина, виїхала з села ще 1939-го. І тільки тоді скликали селян на збори. Повідомили, що тепер у селі буде управа. Представили її голову – Степана Михальського. Селяни повинні дотримуватися порядку, виконувати всі накази гебітскомісаріату: заготовляти ліс для Рейху, здавати зерно, приносити продукти. За непослух – сувора кара, за вчинення опору – розстріл.

Знову почала діяти церква. Отець Петро повернув собі одну кімнату, зайняту хатою-читальнею. З’їздив до Луцька, у Свято-Троїцький собор – тепер там владика Полікарп проводив богослужіння українською мовою, і українські громади відродилися й згуртувалися навколо собору, і