Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Вона була неймовірно сильною та кинула мене на землю. Я з репетом схопила її за плечі та стримала її. З її обличчя збігала живиця, яка бруднила їй сукню, і вона падала на мене, постукуючи, наче дощ. Вона повзла моєю шкірою, згущуючись від мого захисного заклинання. Її губи оголили вищирені зуби. Її руки зімкнулись у мене на горлі, наче тавра, гарячі, палюче гарячі, і ці задушливі корінці почали розповзатися мною. Дракон наспівував швидше, пробігав останніми словами, мчав до кінця заклинання.

Я знову видушила із себе:

— Улозиштус! — а тоді підняла очі на Пущу та подивилася Касі в обличчя, скривлене рівною мірою від люті та страшного болю, тим часом як її руки зімкнулися сильніше. Вона витріщилася на мене згори вниз. Світло «Виклику» яскравішало, заповнювало всі кутки кімнати; уникнути його було неможливо, і ми вповні зазирнули одна в одну; усі таємні дріб’язкові ненависті та завидки оголились, і на її обличчі з живицею змішалися сльози. Я теж ридала; із моїх очей витікали сльози, а вона тим часом витискала з мене повітря, і мій зір став поступово тьмяніти.

Вона, задихаючись, трусячись від рішучості, промовила власним голосом:

— Нєшко, — один за одним розтиснула пальці та прибрала їх від моєї горлянки. В очах мені прояснішало, і я, глянувши їй в обличчя, побачила, як відпадає сором. Вона дивилася на мене з несамовитою любов’ю, з відвагою.

Я знову схлипнула. Живиця всихала, а її пожирав вогонь. Маленькі корінці вже зів’яли та перетворилися на попіл. Ще одне очищення її уб’є. Я знала це — мені було видно. А Кася всміхнулася мені, тому що не могла заговорити ще раз, і опустила голову в одному-єдиному повільному кивку. Я відчула, як кривиться моє обличчя, потворне та нещасне, а тоді сказала:

— Улозиштус.

Я підвела очі на Касине обличчя, жадаючи поглянути на неї востаннє, та з її очей на мене визирнула Пуща: чорна лють, сповнена диму, палюча, коріння, що проросло надто глибоко, щоб його вирвати. Кася ще тримала руки подалі від моєї горлянки.

А тоді… Пуща зникла.

Кася впала на мене. Я закричала з радощів і обвила її руками, а вона схопилася за мене, трусячись і схлипуючи. Її й досі лихоманило, вона тремтіла всім тілом і виблювала на підлогу, поки я її тримала, кволо плачучи. Її руки завдавали мені болю: вони були палюче гарячими і твердими, а ще вона занадто міцно трималася за мене, так що в мене під шкірою болюче тріщали ребра. Але це була вона. Дракон згорнув книжку, важко стукнувши наостанок. Кімната була повна сліпучого світла — Пущі ніде було сховатися. Це була Кася й тільки Кася. Ми перемогли.

Розділ 11

Опісля, повільно та стомлено тягнучи Касю сходами, Дракон був дивним і мовчазним. Вона була майже непритомною, різко виходила із заціпеніння лише для того, щоб схопитися за повітря, а тоді знову слабшала. Її мляве тіло було неприродно важким — важким, наче твердий дуб, неначе Пуща якось перетворила та змінила її.

— Воно зникло? — розпачливо запитала його я. — Воно зникло?

— Так, — коротко сказав він, тим часом як ми піднімали її довгими закрученими сходами; навіть із його надзвичайною силою кожен крок давався важко, ніби ми намагались удвох нести грубу колоду, і ми обоє були втомлені. — Якби це було не так, «Виклик» показав би нам, — він не говорив більше нічого, доки ми не принесли її нагору до гостьової кімнати, а тоді він став біля ліжка, насуплено дивлячись на неї згори вниз, а тоді повернувся і вийшов із кімнати.

Мені особливо ніколи було про нього думати. Кася місяць лежала хвора в лихоманці. Вона схоплювалась, наполовину прокинувшись і заблукавши в кошмарах, досі лишаючись у Пущі, і вона могла скинути із себе мало не на інший бік кімнати навіть Дракона. Нам довелося прив’язувати її до важкого ліжка з балдахіном — мотузками та зрештою ланцюгами. Я спала в його ногах, згорнувшись калачиком на килимку, та підхоплювалася, щоб дати їй води, щоразу, коли вона кричала, та ще щоб спробувати запхати їй до рота трохи їжі: спершу вона не могла втримати в собі більш ніж один-два шматочки простого хліба.

Мої дні та ночі злилися в єдине ціле, і розбивали їх її пробудження — спершу щогодини, а втихомирювати її доводилося по десять хвилин, тож я ніколи не могла як слід поспати, і я годину за годиною ледь трималася на ногах у заціпенінні. Лише після першого тижня я почала впевнюватись у тому, що вона виживе, та знайшла кілька секунд для того, щоб нашкрябати Венсі записку з новиною про те, що Кася вільна, що вона одужує.

— Чи мовчатиме вона про це? — поцікавився Дракон, коли я попросила його надіслати її, і я була надто виснажена, щоб запитати, чому це його цікавить; я лише розгорнула цидулку й дописала один рядок: «Поки що нікому не говоріть», — і вручила його Драконові.

Я мала спитати; він мав більше наполягати на тому, щоб я була обережною. Та в нас обох нерви були пошарпані, наче зношена тканина. Я не знала, над чим він працює, але бачила, як його світло горить у бібліотеці пізно ввечері, коли, спотикаючись, спускалася до кухонь по чергову порцію бульйону й поверталася нагору, а в нього на столі стосами лежали окремі сторінки, вкриті схемами та написами. Якось по обіді, йдучи на запах диму, я побачила, що він спить у лабораторії, а над свічкою перед ним чорніє дно перегінної колби, уже висохлої. Коли я розбудила його, він аж підскочив, перекинувши все та з геть не характерною для себе незграбністю спричинивши пожежу. Нам довелося поспіхом гасити її разом, і плечі в нього напружились, як у кота, на знак незадоволення образою його гідності.

Утім, за три тижні Кася прокинулася, проспавши аж чотири години, повернула до мене голову і промовила:

— Нєшко, — зморена, та при тямі; її темно-карі очі були теплими та ясними. Я охопила її обличчя руками, усміхаючись крізь сльози, а вона спромоглася охопити своїми схудлими руками мої та всміхнутись у відповідь.

Відтоді вона почала швидко одужувати. Через дивовижну нову силу вона спершу була незграбною, навіть коли змогла стати на ноги. Вперше спробувавши самотужки спуститися до кухонь, поки я була внизу та знову готувала суп, вона врізалась у меблі та впала зі сходів. Але коли я кинулася від вогню й побігла до неї, стривожено гукаючи, я побачила її на початку сходів неушкодженою, навіть без синців — їй лише було важко знову зіп’ятися на ноги.

Я відвела її до великої зали, щоб вона знову навчилася ходити, та спробувала підтримувати її, коли ми повільно