Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Вельми цікавим є порівняльний опис «порядків», що побутували в Україні й Московщині в часи «возз’єднання», здійснений відомим мандрівником і церковним діячем П. Алепським. Останній, подорожуючи у 1654–1656 рр. Україною, захоплено відзначав у своєму щоденнику (Січинський, 1992. — с. 90–91): «О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!». Подібні враження не раз висловлювали й самі росіяни. Наприклад, російський мандрівник Всеволожський у двотомному описі своїх подорожувань Європою зазначав навіть двома століттями — століттями безжального гноблення і того благословенного краю, й того народу — пізніше (1839. — с. 11): «Тут відчуваєш уже зовсім іншу природу: ти вступив до Малоросії! Народ не той, риси обличчя інші, ґрунт землі, місцеположення, все набуває іншого вигляду... взагалі все гостинніше...» А згодом, пробувши серед московитів майже два роки, Алепський записав у своїх спогадах, що «життя москалів дуже зв’язане... ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці... Бог хай спасе від них (лукавих москалів, що підглядали і про все доносили)».

Але, можливо, чужинці надто упереджені у своїх оцінюваннях московського люду? Як самі росіяни ставилися до тих оцінок? Скажімо, О. Пушкін вважав, що іноземці, котрі твердили про відсутність поняття честі у російських дворян, «дуже помиляються». Насправді «ця честь, яка полягала в готовності жертвувати всім заради підтримки якогось умовного правила, в усій пишноті свого безумства “видна в древнем нашем местничестве”». А М. Чернишевський, погоджуючись з оцінками Я. Рейтенфельса, посла Риму в Москві в 1670– 1673 рр., щодо «моральних якостей» росіян, зокрема й такою: «росіяни хитріші за всіх європейців, а москвичі хитріші за всіх росіян», пояснював це тим, що іноземці «мали справу переважно з дяками та піддячими», для яких ця риса є надбанням їх ремесла (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 253, 265).

Не менш різко, ніж численні іноземці, визначав характерні риси російського суспільства та держави й згаданий історик М. Хлебников, котрий був переконаний, що саме «вада морально–релігійного виховання робила звичайнісінькими речами наклеп, фальшиві доноси, брехливі клятви». Через це, «як і раніше, пияцтво було загальною вадою й квітнуло в найширших розмірах; груба розпуста, непристойні розповіді й анекдоти, медвежі танці були головним задоволенням чоловічого товариства під час громадських зібрань на свята, весілля, хрестини, іменини. Відсутність законного суду, що забезпечував би особистість, змушувала людей вдаватися до лицемірства, двоєдушності, як єдиного засобу порятунку». Навпаки, у кримських татар, як свідчить посол польського короля М. Броневський, що 9 місяців жив серед них у 1578 р., «нема ні нашіптування, ні доносів». Вони, відзначав і згаданий дослідник Є. Марков (1884. — с. 362–363), в більшості своїй «не знають злодійства, замків, обману». І взагалі, наголошував він, «кримський татарин... побачений нами майже доброчесним, порівняно з російським забродою».

А ось як охарактеризовував «московитів», що створили «свою жахливу Імперію», Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 285), найвідоміший мислитель сучасного російського зарубіжжя (1886–1951): «Світогляд російської людини спростився до крайності; навіть у порівнянні з середньовіччям — москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру декілька догматів, на яких утримується його духовне та суспільне життя... Він з презирством дивиться на інший, тобто західний світ; не знає його, не любить і боїться його. І, як і у давнину, душа його відкрита Сходові». Характерно, що росіяни, схоже, так і не перехворіли ще тією загадковою заходофобією: як показали результати відповідей, близько 10 тисяч респондентів на запитання, що їх запропонував академік М. Амосов з групою співробітників благодійного Фонду з історії комп’ютерної науки (Молодь... — 1997), «контактам з Європою надають перевагу 48 відсотків» громадян України, зокрема «Західна Україна та молодь — 60, росіяни — 22 відсотки». Саме від цього малопривабливого образу москвича Г. Федотов перекидає логічний місток і до створеної унаслідок «соціального перековування» так званої «нової радянської людини», яка, на переконання Федотова (там само. — с. 299–300), «не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ Божий з Московського царства...»[35]

На противагу такому обтяжливому московському життю, зовсім інша атмосфера панувала на той час в Україні. Ось як, повернувшись в Україну, записує про