Читати книгу - "Смутна доба"

Побачити ту зустріч зібралася уся Москва. Цар скочив з коня і побіг до карети, яку вислав за інокинею. Вони довго плакали в обіймах, а тоді Дмитрій кілька верст ішов поруч карети пішки і лише, коло Москви сів на коня, щоб зустріти інокиню Марфу при в'їзді у Кремль.

Гриміли дзвони, дворяни, одягнені по-святковому, знову вийшли за ворота, щоб подивитися на зустріч царя з матір'ю. Всі плакали.

— А може, він таки справжній цар? — вкотре питав Левка Покрова.

Розтопча тільки плечима здвигував.

Тепер уже Москва не думала, що на престолі самозванець.

Оселилася інокиня у Вознесенському монастирі. Цар приходив до неї щодня і сидів щоразу кілька годин. Ім'я інокині Марфи згадувалося у церковних проповідях поруч з царевим.

Через дванадцять днів пройшло царське вінчання. Цар відпустив іноземні війська, сплативши їм жалування. При собі лишив лише декілька поляків, зокрема братів Бучинських. Старшого Яна зробив своїм секретарем. При ньому лишився й Левко, ще в поході вони разом складали царю підметні грамоти. Розтопчу те влаштовувало, царя мав тепер завжди на очах. Як думний піддячий[141] він мав право тримати при собі козаків.

Тепер, коли мрії Дмитрія про трон здійснились, не вистачало Марини Мнішек. Цар відправляє до Польщі посла Афанасія Власьева, йому доручалося здійснити за католицьким обрядом заручини панни Марини з московським царем. В середині листопада у домі ксьондза Фірлея відбуваються заручини, на які прийшли навіть кардинал Бернар Мацієвський з двома прелатами[142]. Марину благословляв литовський гетьман Лев Сапега.

Посол Афанасій Власьев вручив Марині подарунки, привезені на двохстах підводах.

Шлюб Марини з московським царем привітав папа римський:

«Ми від твого заміжжя чекаємо великої користі для католицької церкви, — писав він. — Ти маєш усіма силами прагнути, щоб божа служба католицької релігії і наука світлої апостольської церкви були прийняті підданими вашої держави».

Щедрий цвіт покрив вишняк схили урочища, а дикі груші по лісових галявинах, що прилягали до западини, здавалося, були усипані снігом. З настанням весни Доля та її нова подружка Васка, дочка відомого київського козака Томила, майже щодня бігали до Неводничого урочища. Це вже південна околиця міста, тут, за дальніми печерами, і людей зустрінеш не завжди, густі вікові ліси починаються тут і тягнуться до самих Черкас.

За Печерським дівчата опускалися у виямку до Феодосіївської церкви, напроти нижньої лаври, на зривищі урочища, вершини якого губилися в лісі коло заміського села Предславного.

Тут і знаходив їх Ілляш, молодий реєтровець київського полку, котрий уже давненько симпатизував Васці. Ілляш приятелював з молодим Розтопчею та Отрошем Покровою, надвірними козаками Київського воєводи, це знав увесь Київ. Розбишакуватих і бешкетних козаків всюди бачили разом, Острозький та Сагайдачний кидали їх, де інші нічого не вдіяли б. Хлопці самі не розуміли, як то вийшло, що Ілляш цього разу не пішов на Самбір, причина виявилась найбанальніша — парубок поїхав до батьків і прихворів. А результат — уже близько року він один, хлопець пальці гриз від досади.

Навесні минулого року, приїхавши з Черкас, Левко розповів товаришеві про Долю і поручив на випадок своєї відсутності узяти дівчину під захист. Коли ж з'явилася вона на Подолі, тоді й почалася її дружба з Васкою, відчайдушною дівчиною з Верхнього міста. Завдяки подрузі Доля стала забувати про вітчима, повернувся її інтерес до життя, навіть різдвяна зустріч із землячками лякала недовго.

Гаряча за вдачею Васка стала для неї прикладом. Відстояти себе Доля могла, але не далі.

— Головне, не боятись. Від тебе самої залежить, як поведеться. І чим закінчиться. Дурного і в церкві б'ють...

— Атож, — сміялася Доля. Васка скочила на ноги і замахала рукою.

— Либонь, Ілляш! Агов!..

Він теж побачив дівчат — одірвався від козачого гурту і повернув на взгорок до Феодосіївської церкви.

Козаки, між яких з'явився Ілляш, зникли з очей. Ще один гурт брів під гору до Печерська досить втомлено.

— Ви що, руду добуваєте? — поцікавилась Васка у козака.

— Ага, руду...

Останніми вийшли з печери старшини, з ними двоє монахів.

— Той, котрий поруч мого батька, настоятель монастиря. А