Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

про істоту, чию боговитість ми вгадуємо з її постави, пропорцій, із байдужого погляду, величного спокою; а що це так, то нам, з другого боку, прагнеться, щоб ця жінка несла на собі знак цього ремесла, щоб ми могли втекти в той світ, у небуденність якого особливий її стрій дозволяє нам романтично вірити. Зрештою, якщо ми хочемо убгати в одну формулу закон наших любовних захоплень, треба шукати цієї формули в максимальній розбіжності між жінкою побаченою мигцем і жінкою спізнаною, голубленою. Якщо насельниці так званого колись бурдею, якщо кокотки (якщо ми знаємо, що вони кокотки) не ваблять нас, то не тому що вони поганші за інших, а тому що будь-якої миті ладні віддатися; тому, що те, чого ми домагаємося, вони вже пропонують; тому що вони не здобич. Розбіжність зводиться до мінімуму. Шльондра всміхається нам уже на вулиці, як усміхатиметься в наших обіймах. Ми різьбарі. Ми прагнемо різьбити з жінки статую цілковито відмінну від тої подоби, в якій вона перед нами постала. Ми бачили на березі моря дівчину, байдужу і зухвалу; бачили за прилавком поважну і старанну продавницю, яка відповідає нам сухо, аби не наразитися потім на кпини товаришок, фруктівницю, яка цідить слова крізь зуби. І що ж? Ми не вгамуємося, поки не довідаємося, чи ця горда дівчина з морського пляжу, чи ця крамарка, скута страхом перед «язиками», чи ця неуважна фруктівниця не зволяться після наших спритних улещань пом’якшити свою штивність, обвити нам шию руками, які перебирали фрукти, з лагідним усміхом нахилити до наших уст свої очі, — ох, ці чари суворих очей! — досі зимні чи байдужні в робочі години, коли працівниця так страшиться обмови товаришок, очі, що уникали наших упертих поглядів, а нині, коли ми зосталися наодинці, вигинають свої зіниці під сонячною ваготою сміху в хвилини нашого любовного щебетання. Між продавницею, пралею, заклопотаною прасуванням, фруктівницею, молошницею і все тією самою дівчиною, схильною стати нашою любаскою, досягнуто максимуму розбіжносте, доведеного до останніх меж і варійованого лише професійними рухами її рук за працею, чимось украй відмінним, — не згірше, ніж була б відмінна пряма лінія, — від тих гнучких пут, які щовечора оповивають нашу шию, перед тим як губи от-от зіллються в поцілунку. Так ми й проводимо своє життя — у неспокійних, щоразу поновлюваних зальотах до цнотливих дівчат, чиє ремесло має віддаляти їх від нас. Раз опинившись у наших обіймах, вони вже зостаються тільки тим, чим були; відстань, яку ми мріяли подолати, зникла. Але ми починаємо знов те саме з іншими, витрачаючи на свої вибрики весь свій час, усі свої гроші, всю свою снагу, ми скаженіємо, ми клянемо забарного візника, який нам може провалити перше побачення, нас опановує гарячка. А ми ж бо знаємо, що це перше побачення розіб’є всього лише оману! Та поки омана триває, нас це не обходить; нам хочеться справдити, чи можна обернути її в дійсність, і ми думаємо про пралю, від якої війнуло холодом. Любовна цікавість зрідні тій, яку в нас викликають імена країв: зазнаючи розчарування, вона незмінно відроджується і вічно залишається непогамованою.

Овва! Поставши переді мною, молошниця з шурею-бурею білявого волосся на голові, чий образ уже не відтворювала гра моєї фантазії та прагнень, знову стала сама собою. Колихка хмара моїх домислів уже не клубочилася круг неї. У неї була розгублена міна, немовби через те, що замість десяти, двадцяти носів, які я даремно згадував по черзі, неспроможен зупинити свій вибір, вона мала тільки один, бульбатіший, ніж мені здавалося (від чого виглядала пришелепкуватою), і в кожному разі позбавлений хисту множитися. Така очевидна приземленість, рабська, безвладна, безсила якось скрасити вбогу зовнішність, не давала поживи моїй уяві. Упавши з хмар на землю, я силкувався звестися на ноги; її личко, не добачене мною у склепі, здалося мені таким гарним, що я збентежився і, щоб оговтатися, сказав молошниці: «Онде лежить «Фіґаро», подайте мені, будь ласка, треба уточнити адресу». Беручи газету, вона заголила до ліктя червоний рукав жакетки і подала мені консервативний листок зграбно й невимушено, і цей рух уразив мене природним своїм розгоном, вкрадливістю і жаром шарлату. Розгортаючи газету, я, щоб не мовчати, спитав, не підводячи очей: «Як називається ота ваша вдягачка? Оте червоне трико, воно на вас аж горить?» — «Ґольф», — відповіла вона. Бо в процесі занепаду, конечного для всякої моди, одяг і лексикон, які ще кілька років тому становили привілей більш-менш елегантного світу Альбертининих приятельок, нині стали надбанням робітниць. «Чи не надто вас обтяжить, — спитав я, вдаючи, ніби перегортаю «Фіґаро», — коли я пошлю вас далеченько?» Щойно я пустив їй в очі пил, ніби вважаю це доручення нелегким, як вона й собі забалакала про якісь перепони. «Бачте, я збиралася покататися на ровері. До того ж нам відпущено тільки неділю». — «А вам не холодно отак, простоволосій?» — «О, я не буду голомоза, я запаслася поло, та ще й ця грива на голові, з такою не пропадеш». Я перебіг очима по буйних золотавих кучерях і відчув, як їхній вир пориває моє розтривожене серце до світла та борвіїв урагану краси. Я перестав вивчати газету, і хоча оглядав її єдино задля більшої невимушеносте і щоб вигадати час, лише вдаючи, ніби читаю, до мене таки доходив сенс слів, які були перед моїми очима. І ось що мене вразило: «Знайомлячися з програмою, що має відбутися сьогодні по обіді у великій залі Трокадеро, треба додати, що в «Витівках Неріни»[36] виступить мадемуазель Лея. І звісно ж — у ролі Неріни, в якій вона така дотепна й темпераментна». Я відчув себе так, ніби з мого серця здерто завої, під якими воно почало гоїтися після повернення з Бальбека. Хвиля моїх острахів ринула бурчаком. Лея була акторка, подруга отих двох дівчат, яких Альбертина розглядала в дзеркалі, вдаючи, ніби не помічає їх. Правда, в Бапьбеку, чуючи ім’я Леї, Альбертина заявляла мені врочисто, обурюючись тим, що хтось може сумніватися в її цноті: «Ба ні, вона зовсім не така, це дуже пристойна жінка». На превеликий мій жаль, коли Альбертина висловлювала такі судження, то був тільки перший тур суперечливих зізнань. Скоро перший змінювала другий: «Я її не знаю». У третьому турі, після Альбертининої заяви, що ця особа «поза всякими підозрами», і (другої), що «вона її не знає», вона помалу забувала про