Читати книгу - "Трикутний капелюх"

І старий гірко заплакав.

— Дуже добре… — сказав рехідор. — Проте для закону не досить того, що ви впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб влада переконалася в існуванні гарбузів до злочину і щоб ви довели тотожність тих гарбузів із цими цілком певними доказами… Я людина закону!

— Ну то дивіться, я зараз доведу цілому світові, що ці гарбузи зросли на моєму городі, а сам і з місця не зрушу! — відказав дядько Бускабеатас, на превеликий подив усіх присутніх.

Він кинув на землю клуночок, що його тримав у руці, став навколішки, майже сів на свої п’яти, зігнувся й спокійно почав розв’язувати ріжки хустки, в яку щось було загорнуто.

Усі заніміли з подиву: рехідор, перекупник, натовп.

— Що ви дістаєте? — питали всі.

Цієї миті до гурту приєднався ще один цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:

— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…

Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але люди затримали його, і сам рехідор звелів йому стояти на місці.

А дядько Бускабеатас уже казав злодієві прямо в очі:

— Зараз, сусіде, побачите!

Сусід уже прочумався і пішов у наступ:

— Думайте краще, що говорите, бо як не доведете своїх звинувачень, а довести їх ви не зможете, то я засаджу вас до в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, я їх виростив на своєму городі в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі возив цього року до Кадіса, і ніхто не зможе довести, що це не так.

— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.

І на землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий селянин сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, так промовляв до рехідора і до всіх цікавих:

— Панове, вам ніколи не доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а в книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи часом не фальшива якась квитанція?

Те, про що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.

— Ну то це саме те, що я приніс: квитанційна книжечка мого городу, або хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до того, як їх в мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…

І, так примовляючи, він прикладав хвостик до ямки, що залишалася на кожному гарбузі, коли його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, химерно покручений кінчик кожного хвостика точно збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом на гарбузі.

Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу в пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:

— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А ось ще від отого…

Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий селянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його до в’язниці.

Зайва річ говорити про те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також про те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв за гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і той рушив до Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:

— Які ж гарні були вони на базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!

Сила людей з’їхалася цього року до Гранади на славнозвісне свято тіла господнього. Свято це було пов’язане не лише з таїнством святого причастя: в Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою[67]. І от саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І сам я на той час був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане за кілька місяців до оголошення війни з Марокко, тобто до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо про мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був той ще молодий чоловік.

До величного маврітанського міста він приїхав разом зі мною в одному диліжансі. Але сів він у нього не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, де в диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За той короткий проміжок часу, що ми просиділи поруч в диліжансі, поки десять баских коней мчали нас до міста, ми, за чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися до незнайомої людини. Як завжди в таких ситуаціях, я задовольнився тим, що