Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Пізною нічю підходимо до Кодні. Тут злазимо з возів, які відпускаємо домів, сідаємо на верхових коней та входимо у повнім боєвім поготівлі в розлоге величезне село, яке положене по обох боках яру. Проходимо попри опалені мури знищеної панської палати, попри вирубаний парк і зруйнований ставок. Питаємось у першій хаті, що робиться на стації. Дістаємо відповідь, що в день багато вантажили на стації ранених, гармат, війська та що все це від'їхало на Житомир.

Підходимо до стації, з якої нас зустрічають розріжнені стріли, а в бік Житомира відходить пахкаючи якийсь паротяг.

Займаємо стацію і від залізничників довідуємось, що Українців розбито під Бердичевом, і що вони спішно відійшли до Житомира, залишивши тільки невеличку стежу з паротягом, яка, обстрілявши нас, щойно від'їхала.

З великими труднощами добився я получення зі штабом загону, де дуже зраділи моїй появі та повідомили, що висилають мені ешелон – для навантаження та переїзду куріня.

За той час, як очікуємо на ешелон, нервове напруження та перевтома роблять своє і нам ледви вдається вдержати на ногах варту. Все засипляє, падає на вохку землю, на брудний сніг. Якби не допомогли добровольці з села, то так і були б ми без усякої охорони.

Над ранком підійшов ешелон. Ми навантажились і поїхали до Житомира.

Стація в Житомирі повна наших ешелонів, козаків, коней, возів.

Заходжу в штабовий сальоновий вагон. З дива, остовпів: в сальоні поруч з підполковником Л. Балицьким, ґенералом Присовським і Натієвим, нахилившись над мапами, – сидять три німецькі старшини, яких залізні шеломи лежать на столі...

Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з німецьким сотником та двома "лєйтнантами" як команданта кінного полку, який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.

Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче подають мені руку: я вдягнений у "салдатську" кінну коротеньку кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми, забризьканий болотом. А так "гер оберст" в їх уяві не повинен виглядати...

Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський "френч", щоправда, без відзнак, але зі значком російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них ґеоргіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.

Користуючись вільною хвилинкою, коли "гер гавптман" розбалакався з підполковником Балицьким, а решта прислухується, – питаю ґенерала Присовського:

- "А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що"?

- "Та ні", - каже отаман загону, - "вони ж наші спільники: Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть, аж заки не звільнять Україну від большевиків..."

І так сторінка історії перегорталася...

Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний ворог – в уяві декого з наших провідників уже починав називатись іменем пануючої над російським суспільством соціяльної групи, тієї групи, яка була тоді не без впливів і на Україні.

Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з другої частини наших спогадів.

Львів, 1927.

Накладом видавничої кооперативи "Червона калина".

Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів. Ось вони, ці старшини з приязною, наскільки це можливо, усмішкою сидять у сальон-вагоні, який колись належав "Главкоюзу" (Головному командуючому Південно-західним, по російськи, Юго-Западним фронтом), у якому 3 роки тому я діставав накази для свого роз'їзду окремого призначення від покійного полковника Духоніна. Ці старшини уважно як підлеглі слухають вказівок генерала Пресовського та порад підполковника Балецького.

Зі всією повнотою стає на яві самостійність України, яка підписує нові умови з іншим народом, іншим людським угрупованням, але чи так?

Як дзвони гудуть слова генерала Пресовського: "На Житомир по шосе йде – кінна дивізія – на Коростень корпус, а з ним Слобідський Кіш і Січовики. На Бердичів тільки німецький корпус і ні одного українського вояка. Німці йдуть звільнити Україну від большевиків..."

Тяжко собі уявити серйозність договору з такими нерівними оружними силами обох сторін; з одного боку, здисціплінована німецька мільйонова армія, з другого – невеликі українські відділи... Та в історії бували вже подібні випадки і то якраз з народами, які щойно відживали і визволювались, як от з Болгарією в 1877 р., з Сербією в 1870 р., а в нашій історії за гетьмана Мазепи та Дорошенка.

Між тим звертається до мене німець і докладно розпитує про чехословацькі війська, про те, де вони та які в них настрої. Полковник Балецький та генерал Пресовський доказують, що ці частини ніколи не можуть піти з большевиками, що їх командування дуже коректно відноситься до українських військ, дарма, що вони вже знали, що українці у спілці з німцями і що, певно, лишень пострах перед репресіями з боку австро-німецького командування жене чехів на схід. Я кажу, що дійсно чехи дуже до нас коректні, що я цілком не знаю, куди та