Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей"

Глава 22

Я дивилась Олександру в очі, які палали вогнем. Поглянула на Кларка, який, не розуміючи, дивився на мене і не могла навіть поворухнутись. Я навіть не мала уявлення, що зі мною зробить Олександр після того, що побачив. 

Мій страх посилився від того, що Олександр почав до мене підходити, а я мов на інстинктивному рівні почала задкувати. Чоловік скорочував відстань між нами швидше, ніж я встигала відступати. 

— Як ти мене знайшов? — перелякано запитала, коли відчула його гаряче дихання біля свого обличчя. 
Від його пронизливо гнівного погляду я втиснула голову в плечі та не могла поворухнутись, навіть погляд хотіла  перевести. 

— А тебе тільки це хвилює? — відповів питанням на питання, а я ще більше запанікувала. 
Ще ніколи не бачила його таким гнівним. До нашого знайомства та після він не був настільки страхітливим. А що зараз? Очі палають, на обличчі красувалась злісна гримаса, а губи склались у рівну лінію. Було видно, як він скрегоче зубами.  

— Ні, звісно, — прошепотіла ледь чутно. 

— Поїхали додому, — не запитав, навіть не запропонував, а наказав. Взяв за руку та поволік до виходу. Я спробувала вирвати свої кінцівки, але його мертва хватка проти моїх маленьких рук нічого не значила. Я сховала погляд у підлогу, бо всі люди дивились зараз на нас.

— Олександре, відпусти, — благала його, але він мовчки тягнув мене до машини. 
Я не вірила уже в щасливий кінець. Думала, що от зараз забере мене, знову замкне і щастю кінець. Сірі будні та його ложе, яке я маю ділити знову з ним. Згадала ті дні в його будинку і жахнулась. Я ж зовсім не жила!? Мені просто було комфортно, що він більше не бив мене і говорив, що кохає. Але чи кохала я? 

Я й схаменутись не встигла, як Олександр відлетів у бік машини та вдарився об неї спиною. Оглянулась та побачила розлюченого Кларка. Олександр голосно розсміявся та піднявся, поправляючи свій піджак. Я лише злякано кліпала очима та дивилася то на одного, чоловіка то на іншого. Вони обоє виглядали страхітливо, від чого навіть у мене холонула кров.  Олександр підійшов до мене впритул та поглянув у мої очі. Мені хотілося відвести погляд, але я не змогла. 

— Або зараз ти сідаєш в машину і ми їдемо додому, або ти все одно сідаєш в машину, але на цей раз я забираю тебе силою, — пригрозив він і по його обличчю було зрозуміло, що він дотримається слова. 
Я ступила крок до машини, але хтось схопив мене до себе та потягнув. 

— Вона з тобою не поїде, — крізь зуби мовив Кларк та заховав мене за своєю спиною. 

— Кларк, не потрібно, — мій голос здригався. 

— Послухай дівчину, — посміхався Олександр. — Буде гірше, якщо ти заважатимеш нам, — чоловік говорив спокійно, лише погрозливий вигляд показував, що насправді він був зліший ніж зазвичай. 
Від одного виду мені ставало погано, тому я спробувала вийти з закутку і все ж піти до машини, але Кларк знову мене зупинив. Я благально на нього поглянула, пробуючи відсторонитись. Я знаю Олександра в гніві, знаю, який він і хто він. Мені й цього досить. Не варто його злити. 

— Я тебе не відпущу, — ніжно говорив він, а в мене серце кроїлося. 
Як же мені хотілося, щоб усе це було лише сном. Але це реальність. 

— Прошу, — знову благала його та дивилася прямісінько у його блакитні, не чужі для мене, очі.

— Все! Досить! — почав кричати Олександр та вже за мить був біля нас. 
Вдарив Кларка по обличчю та, взявши мене за руку, потягнув до машини. 

— Стій! — почула я жіночий голос. — Я викликала поліцію, якщо ти її не відпустиш, у тебе будуть великі проблеми, — я поглянула на Марлін, яка підходила до нас та ледь не застрибала від радості.  

— Вона – моя дівчина,  — злився Олександр. 

— Мене це не хвилює. Мелі не бажає з тобою їхати, тому відпускай її, — погрозливим тоном мовила жінка. 
Я перевела погляд на розлюченого Олександра та почала тремтіти. Він нахилився до мого вуха та прошепотів, від чого кров у жилах почала холонути:

— Кохана, ти хочеш, щоб твій коханець жив? То краще сідай у машину та вдай, що ти щаслива мене бачити, — я проковтнула слину та покірно кивнула, натягнула посмішку й поглянула на жінку. 
Чомусь на Кларка дивитись я боялась. Певно, не хотіла бачити там розчарування, огиду. 

— Марлін, — лагідно заговорила я. — Дякую, що піклувались про мене. Я обов'язково ще приїжджатиму до вас, але це й правда мій хлопець, — на останньому слові я запнулась і почервоніла.

— Ти не поїдеш з ним! — закричала до мене жінка, від чого я здригнулась та сіпнулась. 

— Це ще чому? — здивувався Олександр. 

— Бо я знаю твою таємницю, — уже спокійно промовила жінка та поглянула на мене, а Олександр напружився та занервував. 

— Ви про що? — дивувалась я. 

— Твій благовірний має наречену, про яку вже вся преса гуде... — після слова «наречена» я вже нічого не чула. 
У вухах загуло, а в скронях почало пульсувати. Я схопилась за голову та ледь втрималась на ногах, схопившись за чоловічі плечі. Побачила перелякані очі Олександра та ледь не втратила свідомість. Мені забракло повітря.

Наче це був сильний удар по мені. Я знала це, відчувала. Чула тоді його розмову. Як він говорив, що любить... Але чому він тримав мене біля себе? Навіщо говорив мені, що любить? Розповідав ті казочки нащо? 

— Відпусти! — закричала я та відпихнула його. 

— Кохана, — благально подивився на мене і та злість його десь ділась, наче й не було зовсім. 

— Не називай мене так! У тебе є, кого так називати, — ледь не ридала я, але все ще трималась з останніх сил. 

— Прошу, вислухай, — знову благав він, але я вже не чула. Хотілося втекти, чим швидше. Я минула такого ж ошелешеного Кларка та побігла на вихід з території. Хотілося втекти від усіх. Побути на самоті. 

На благо мені на дорозі підвернулось таксі і я скоріше сіла в нього. Назвала адресу клубу та поїхала на свою роботу. Час ще був.