Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

те сказав, що їм не потрібна молодеча сила, а лише життя в спокої, але Месія крикнув: «Мовчи!» Маєр, як то він умів, зиркав крадькома на спасителя і бачив його лагідне красиве обличчя, м’які риси й невимовно гарні очі, вологі й похмурі водночас. І помітив, як темні повні вуста Месії все ще тремтіли від обурення, як злегка дрижали його смагляві щоки без заросту, гладенькі й, мабуть, приємні на дотик, наче найдорожчий нубук. І здивувало його вельми, що груди Месії і справді були схожі на жіночі — випуклі, з темними сосками. Хтось швидко накинув на Месію шаль, але вигляд тих голих грудей закарбувався в пам’яті Маєра на ціле життя, відтак — як то буває з образами, що відклалися в пам’яті, — розпався на слова, і лише діти його з тих слів знову зібрали картину.

Недовірливого Маєра тоді щось наче кольнуло в грудях, якесь раптове зворушення, і було воно таке глибоке й сильне, що переказував він його дітям, а згодом і внукам. Батько Єнти Маєр був братом дідуся Еліші Шора.

І що далі? Ото й усе. Записали вони то все старанно, кожен рух і кожне слово. Першої ночі сиділи мовчки, не розуміючи ще, що з ними насправді відбулося. Чи був то якийсь знак? Чи самі вони будуть спасенні? Чи перед лицем кінця часів спроможуться вони збагнути те, що діється? Адже   в с е   і н а к ш е,   н а в п а к и.

Нарешті, залагодивши торгові справи, у дивному, піднесеному настрої повернулися вони до Польщі.

Звістка про відступництво Шабтая вразила їх, наче грім з ясного неба. Сталося це шістнадцятого дня місяця елула 5426 року, себто 16 вересня 1666-го. Але довідалися вони про все, коли вже прибули додому. Того дня впав несподіваний, надто ранній сніг, укривши ще не зібраний врожай на городах: гарбузи, моркву та буряки, що доживали в землі до своєї бурячиної старості.

Повідомляли ту новину гінці в подертих від жалю одежах, з обличчями, брудними з довгої і ненастанної дороги. Навіть не хотіли зупинитися перепочити, лише йшли і йшли, голосячи. Злий султан невірних пригрозив Шабтаєві смертю, якщо він не пристане на іслам. Обіцяв відтяти йому голову. І Месія погодився.

Спершу в єврейських домах запанували тихе схлипування і недовіра. Потім запала тиша. Впродовж перших днів ніхто не квапився розмовляти. Про що було говорити? Що нас знову обдурено й принижено? Що Бог нас укотре покинув? Месія переможений? А він же мав скинути з трону султана, запанувати над цілим світом, підняти з колін принижених. Знову над убогими подільськими селами збиралися важкі сірі сукняні хмари, схожі на подерті намети. Маєрові здавалося, що світ почав гнити, що його зжирає гангрена. Сидячи за важким дерев’яним столом із наймолодшою, крихітною, як зернинка, донькою, він, як усі, списував папір нумерологічними знаками. І лише коли схопили перші морози, почали надходити листи й чутки. Не було тижня, щоб не з’явився якийсь мандрівний купець із новиною про спасителя. Навіть місцевий молочник, який возив довколишніми селами молоко й масло, перетворювався в ті дні на мудреця. Креслив пальцем на чому попало схеми спасіння.

Усі ці нервові уривчасті повідомлення потрібно було скласти в цілість, зазирнути до книг, запитати в наймудріших. День за днем тієї зими брунькувало нове знання, аби на весну зміцніти, наче свіже стебло рослини. Як ми могли так помилятися? Це смуток нас так засліпив. Сумнів, не достойний розважливої людини. Так, він перейшов у віру Магомета. Але не   н а с п р а в д і, а лише   в д а в а н о; це всього лиш його зримий образ; його цель — себто тінь — одягла зелений тюрбан, а Месія сховався й чекає кращих часів, які от-от настануть. Чекати залишилося лічені дні.

Єнта досі бачить той палець, який креслить на борошні, розсипаному по стільниці, дерево сефірот[81]. Так, вона зараз перенеслася туди, до села під Бережанами, на вісімдесят з лишком років назад. Це саме той день, коли її зачали. Лише зараз вона може його побачити.

Чи в тому химерному стані, в якому Єнта зараз перебуває, вона здатна на якісь дрібні вчинки? Чи може впливати на хід подій? Якби могла, змінила б лише той один день.

Вона бачить молоду жінку, яка йде полями, несучи в руці кошик. У ньому — дві гуски. Гусячі шиї похитуються в ритмі її кроків, намистинки їхніх очей дивляться довкола так, як уміють дивитися тварини, що довіряють людям. З-під лісу виринає кінний козацький патруль, жене галопом, росте на очах. Тікати надто пізно, жінка спантеличено зупиняється, затуляється кошиком із гусками. Вершники її оточують, напирають. Чоловіки, наче за наказом, зіскакують з коней, все діється швидко і в мовчанці. Її легко штовхають, вона опиняється на траві, кошик падає, гуси вистрибують з нього, але не тікають, а лише грізно сичать і спостерігають за тим, що відбувається. Двоє чоловіків тримають коней, а третій розперізує широкі штани і лягає на жінку. Відтак наступний. Вони роблять це швидко, квапливо, наче з примусу; здається, ніби це не дає їм геть ніякого задоволення. Сíм’я вливається в жінку і стікає на траву. Останній чоловік стискає їй шию, і вона вже готується до смерті, але інший подає йому віжки, і чоловік сідає на коня. Дивиться на неї ще мить, ніби намагається запам’ятати обличчя своєї жертви. Потім вони швидко їдуть геть.

Жінка сидить, розкинувши ноги, обурені гуски дивляться на неї, осудливо ґелґочучи. Краєм нижньої спідниці вона витирає між ногами, потім рве листя і траву. Врешті біжить до річки, високо піднімає спідниці, сідає у воду й виштовхує з себе сім’я. Гускам здається, що то така гра, і вони теж біжать до води. Але доки вони з гусячою обережністю мнуться на березі, жінка хапає їх, пакує назад у кошик і повертається на стежку. Входячи до села, сповільнює крок, аж доки зовсім не зупиняється, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду.

Це — мати Єнти.

Мабуть, тому вона все життя придивлялася до доньки уважно й недовірливо. Єнта звикла до цих поглядів, що їх мати кидала на неї, працюючи біля столу, нарізаючи овочі, чистячи зварені на твердо яйця, пуцуючи казанки. Мати позирала на неї весь час. Як собака, як вовк, що будь-якої миті може вгризтися в литку. З часом до цих поглядів додалося ледь помітне викривлення вуст: горішня губа підіймалася, наближаючись до носа. Щось середнє між зневагою і відразою — легкий, ледь помітний вираз обличчя.

Єнта пам’ятає, як, заплітаючи їй одного разу кіски, мати знайшла у волоссі над вухом маленьку родимку