Читати книгу - "Холодний Яр"

— Читав, або чув може пісні та перекази про запорожця-«характерника» Харька? — Так ото його могила. Добру насипали... Як гетьманові якому...

По дорозі оповів кілька переказів про фантастичні чини козака-«характерника», який і «кулі від себе відвертав», і «шаблі заговорював», і з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх...

Вже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Івангородом та Бовтишкою і полем взяли напрямок на Бондурівський ліс. Зайшовши по дорозі до одного із лісників — дістаємо сьогоднішню «адресу» Квашиної групи лісовиків. Провідника не треба було, бо Отаманенко й цей ліс знав, як своїх п’ять пальців.

Поснідавши коло лісничівки хлібом і салом, які мали з собою, ідемо розшукувати «дуб, на якому минулого року трьох большевицьких комісарів лісовики повішали». За інформаціями лісника, Кваша переніс вчора свій табор в його околиці. Через годину ходу лісом Отаманенко зупинив нас.

— Полежіть трохи тут, а я піду сам, бо хлопці, чого доброго, зпросоня ще кулями привітають...

Через кільканадцять хвилин, трохи в бік від напрямку взятого Отаманенком, розляглося бекання диких цапів. Ще через кілька хвилин між деревами показався Отаманенко і Кваша, в накинутій на опашки студентській шинелі. (Кваша був студентом аґрономічної школи).

За якийсь час ми були вже в таборі Кваші, що був розположений між деревами, в старому, зарослому дрібними корчами, лісі. Група ця налічувала коло тридцяти чоловік. Розположуємося поруч неї. Хлопці поділилися з нами запасом продуктів на обід. Відра ми мали з собою. Запалали вогнища.

Один із Квашиних козаків приніс нам дикого цапа, якого застрілив на світанку. Мене здивувала надзвичайна фізична сила хлопця, що ніс величезного цапа, якби то був заяць. Розбалакалися. Хлопець був одним із тих старих лісовиків, що від 1918 року, більше прожили в лісах, як в хатах. Звали його всі «бугаєм», а як було його правдиве прізвище — нікого не цікавило. Він на цей досить немилозвучний «псевдонім» зовсім не ображався. Коли я запитав, чи це його прізвище, то «бугай» з усмішкою потиснув медвежими плечима й добродушно махнув рукою.

— Та ні! Це братва мене так прозвала. А мені що!... Як бугай, то й бугай, — аби большевиком не називали.

В розмові довідуюся, що то він минулого року повішав на дубі трьох комісарів.

Оба табори змішалися. Хлопці ділилися новинами і вражіннями. Бородатий лісовик оповідав, що минулого тижня, робила на них облаву ворожа кіннота.

— Вони ще тільки рано в ліс збиралися, а нам вночі вже передали. Два полки їх — значить... Отаман каже — ну, хлопці, роби гнізда на старих дубах! Як місяць зійшов, ми й пішли отуди під Кучургани. Дуби там старі, високі та гилясті. Вибрав собі кожний дуба, щоб густий був та до гиляк високо, а тоді Бугай шнура на гиляку закине і підсадить кожного. Він у нас, бач — завжди з шнуром ходить — каже — щасливий, бо вже одинадцять «товаришів» на йому повішав, а ні разу не увірвався.

Слухачі глянули на Бугая, що стояв коло мене. Той добродушно усміхнувся і погладив рукою міцного льняного шнура, який був намотаний наукіс через плече і груди.

— Та воно, дядьку Петре, шнур — штука хороша. Чи в господарстві, чи в лісі — завжди придасться...

— Та хіба я кажу, що нехороша!... Так ото кожний виліз на самий вершок, посплітав гиляки і ліг собі, як дитина в колиску. Лежиш — тільки вітрець тобою погойдує. А навкруги тільки й видно, що небо та море зелене. Ані тобі у низ, ані тебе знизу — ні чорта не видно. Раненько «товариші» — лавами у ліс. Свистять, кричать, стріляють, — як би хто заяців полохати наняв їх... Звісно — кацапня дурна — думали «хахли» від однієї лави на другу тікати будуть. А воно тут ще баландинських хлопців сім по лісі путалися. Почули тай полягали у тернину густу. Туди конем не поїдеш. Лава перейшла, а хлопці руки в кишені тай пішли собі у протилежний бік. Попід наші дуби із сотня перейшла. Кричать:

— Го-го-го! Сдавайся бандіти! — А ми собі лежимо та пуза на сонці вигріваєм.

Один «товариш» відстав від лави тай сів під деревом, по «своїй надобості» значить... Та на нещастя своє, попав під Бугаїв дуб. Сидить значить, коня в руках держить за повід, кавалок ґазети читає і «яблучко» поспівує... А Бугай слухав-слухав, та тихенько спустився на нижчі гиляки, зашморгнув «товариша» своїм шнурком за шию і потягнув на дуба, як яструб курча.

Слухачі засміялися.

— То штука ризиковна... А як би був промахнувся?!. — відізвався один із наших.

— Хто? Бугай промахнеться?! Він у нас майстер арканом орудувати! Каже, як війни вже не буде, піду до міста і запишуся у гицлі — собак ловить на «смичок»...

Хлопці вибухнули реготом. Бугай соромливо зачервонівся.

— Не видумуйте, дядьку! Я тоді оженюся і господарювати буду...

До Отаманенка, який лежав під деревом, підійшов Кваша з середніх літ чоловіком, одягненим у захисне вбрання і сиву смушову шапку.

Підходжу до них. Кваша представляє свого товариша.

— Це наш «кошовий» поет — пан Чайченко. Все поеми пише про лісову братію...

Лягаємо усі на траву.

У Чайченка, як і личить поетові, мрійні сірі очі, якими він закохано оглядає нас.

— Знаєте, дійсно... Ми ж, тиняючися тепер по лісах, робимо велике діло для визволення Батьківщини від ворога. Та коли ми досягнемо свого, то одні вже загинуть, другі підуть на мирну працю, невідомі нікому, і визволена Україна навіть не буде знати імен своїх лісових лицарів. Я, знаєте, поставив собі за ціль писати поеми, в яких фіксую прізвища учасників, характерні риски кожного, події, в яких він приймав участь чи відзначився... Це, знаєте, для майбутньої історії визвольної боротьби буде дуже важливим матеріялом. Я усміхнувся.

— Якщо ви до прізвищ, характерних рисок, вчинків, додасьте ще й адреси, а потім з своїми поемами попадетеся в руки чека — то це дійсно буде важливим... і для чекістів, і для нас, і для наших родин...

— Але-ж Боже борони! Цього ніколи не може статися. Адрес я звичайно ніде не зазначую, та їх не тяжко буде устійнити і потім. Те, що я пишу, це є своєрідний літопис боротьби... Матеріял, що певний час можемо заховувати в безпечному місці у своїх надійних людей,