Читати книгу - "Одержимий злом"

Вістінґ глянув у дзеркало над головою. На чолі вималювалися дві скептичні зморшки.

— Що ви маєте на увазі? Що означає «більше не копирсатися»?

— Лише кажу, що всі теперішні події могли б не відбутися. Їх можна було б уникнути. Том Керр нізащо не повинен був утекти, повернутись у суспільство.

На тому розмова вичерпалася. Вістінґ заніміло дивився у дзеркало.

Невже всі саме так сприймали наявну ситуацію? Начеб це його вина, що Том Керр накивав п’ятами?

Він довго думав. Незвичні емоції сколихнулися у його душі. Провина. Неконтрольоване, нещадне відчуття провини.

Йому й раніше доводилося сумніватись у своїх талантах. Справи, які розтягувалися в часі або зависали, тиснули на нього непосильним тягарем. Його призначали керувати великими, складними розслідуваннями. Отримувати результат — це найперше завдання, відповідальність, до якої він поступово звик. Однак відчуття відповідальності не пара відчуттю провини.

Повз нього проїхав автомобіль. Вістінґ глянув на сухий прямокутник на узбіччі, де щойно лежав брезент. Дощ уже дістався до нього. Вістінґ сподівався, що прокурор не помиляється, бо, якщо стався злочин, це знову його провина.

Розділ 50

Ніщо в ранкових новинах не натякало на прогрес у розшуках Тома Керра. В усіх засобах масової інформації майже нічого, крім критики дій поліції. Батькового імені не називали, але саме він був обличчям і речником поліції того дня, коли втік Том Керр. Його фото з брифінгу показували на кожному кроці.

Ліне допила помаранчевий сік, відклала телефон, глянула у вікно на батьків будинок. Коли лягала спати, він іще не повернувся додому, а вранці, коли встала, вже поїхав.

Ліне прибрала зі столу, допомогла Амалії одягнутися, спакувала її речі в садочок.

Зазвичай уранці вони довго бабралися. Їй не було куди квапитись. Але останнім часом ритм змінився. Ліне похапцем збирала Амалію, спішила якнайшвидше випровадити її з дому, щоб цілковито зосередитися на своєму документальному проєкті. Душу шкребло нечисте сумління через дитину, але втішала себе тим, що це ненадовго, а доні подобається ходити в дитячий садок.

Життя психопата, мабуть, просте, думала вона в авті, повертаючись додому. Ні тобі докорів сумління, ні каяття, ані відчуття провини.

Увечері режим також став іншим. Ліне швидко порала домашні справи, перед тим як вкладати Амалію до сну. А коли мала засинала, бралася до роботи.

Дощ не вщухав. Треба купити Амалії новий дощовик, подумала вона. Але це зачекає до суботи, коли в садочку вихідний. Мала сама зможе обрати собі колір і приміряти.

Ліне спустилася у підвал. Їй подобався кабінет. Почувалася затишно у старих мурах, там ніщо її не відволікало. Все під руками, все припасовано для її потреб. Там легше зібратися з думками, легше працювати з повною віддачею.

У записнику з нотатками розмови з психіатром вона підкреслила його тезу про те, що жорстокість — це як закоханість, ніхто не знає, звідки вона береться. І вмить подумала, що це неправда. Закоханість народжується в серці як щось добре й справжнє. Але це лишень поетичний вираз. Серце не виконує іншої функції, окрім перекачування крові в організмі.

Вона спробувала пошукати й інші теорії, знайти інші тлумачення «одержимості злом».

Керівник Асоціації психологів дав про це інтерв’ю в одному з давніших видань. Його судження розходилися з судженнями судового психіатра про психопатів та нарцисів. На його думку, жорстокими стають звичайні люди, котрі перейшли межу від добра до зла. Усе починається з малого, з байдужості. Наприклад, коли перехожому однаково: чоловік, який валяється на землі, — п’яний чи вмирає. Або коли не просиш таксиста замовкнути й не розповідати расистських анекдотів. Або коли не стурбований синцями в сусідки чи погордливо минаєш жебрака з простягненою рукою. Дуже спокусливо в таких випадках не квапитися з коментарями, не заперечувати, промовчати, щоб не зіпсувати комусь про себе враження. Можна трішки й переборщити, сказати щось таке, що, на нашу думку, захистить близьких. Та щоразу брехня чи зневажливі висловлювання про інших наближають нас до зла.

Порив вітру жбурнув дощем об стіну будинку. Ліне подумала, чи не піднятися нагору й приготувати собі каву, але вирішила ще почитати. В інтерв’ю мовилося про розподіл відповідальності. Легше йти на переступ, знаючи, що в гіршому випадку покарання відбуватимеш не сам. Немає потреби брати лише на себе вину. Моральні сумніви самі по собі зникали. Психіатр навів як приклад один психологічний експеримент, під час якого група студентів розділилася: одні грали роль в’язнів, інші — наглядачів. Експеримент довелося перервати менш ніж за тиждень. «Наглядачів» засліпила необмежена влада й сприяння тюремної системи. Вони принижували «в’язнів», аж кілька з них психологічно зламалися. Отже, йшлося про «нас» і про «тих, інших». «Інших» вважали ненадійними, небезпечними, поганими людьми, які загрожували загальноприйнятому способу життя.

Зловживання владою, приниження і контроль за волевиявленням інших людей дали родючий ґрунт для буяння зла. Сліпий послух й одночасна байдужа вірність імперативним правилам могли б обернути миролюбні демократії на фашистські диктатури.

Багато з того, що розповідав психолог, Ліне вже знала або читала раніше, але їй і досі важко було збагнути, як хтось може відчувати вдоволення, руйнуючи й убиваючи інше людське життя. Однак мусила визнати: зло існує. Таке ж справжнє, як кохання.

Якийсь звук на першому поверсі змусив її задерти голову до стелі. Мабуть, вітер посилився. Вікно в спальні хряскало стулкою.

Ліне підвелася, понесла нагору порожню філіжанку. На кухні ввімкнула кавоварку, пішла в спальню і зачинила вікно. Досередини набило дощу, на підлозі натекла калюжка. Ліне принесла ганчірку.

Документальний проєкт у процесі змін, подумала вона, витираючи воду. Поверне в іншому напрямку й набуде інших вимірів. Тепер ішлося вже не тільки про переказ кримінальної справи Тома Керра та Іншого, але й про дослідження витоків патологічної поведінки. Потрібний хтось з тієї, протилежної, сторони. Найідеальніший варіант — записати інтерв’ю з самим Керром. І — як альтернатива — запросити до участі адвоката. Клес Танке був з тих людей, котрі любили красуватись у медіа.

Кава зготувалася. Ліне глянула на годинник. Пів на одинадцяту. Марен Доккен не зателефонувала. Звітна нарада вже мала б закінчитись, але якщо вона хотіла ще просити в когось із керівництва дозволу на участь у фільмі Ліне, то таке зволікання легко пояснити.

Нараз вона засумнівалася, хто й кому мав телефонувати першим.

Ліне пригубила філіжанку з кавою, пишучи однією рукою смс-ку. Трохи покривила правдою:

«Я у місті. Можу заїхати по тебе, якщо ти вже вільна».

Відповіді не було. Це її трохи занепокоїло.

Розділ 51

Пошукову