Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

— У мене дах зносить поряд з тобою, — шепоче, цілуючи оголене плече. — Якесь помутніння, не контролюю себе.

— Можу сказати те саме, — зізнаюся, усміхаючись.

— Не хочу нікуди ходити, — втикається носом в подушку.

— Я теж, — розвертаюся на бік і обіймаю його.

— Замовимо щось у номер? — підіймає обличчя і цілує мої вуста.

— Можна.

— Така солодка і вся моя, — промовляє задоволено, скидає з себе ковдру і встає. А я знову ніяковію, навіть після того шаленства, яке тільки що відбувалося. Він одягає халат й дістає телефон з джинсів. Ми разом переглядаємо меню з ресторану, а потім Яр робить замовлення. — Підемо разом в душ?

— Іди, я потім, — знову ніяковію.

Він усміхається і зникає за дверима ванної кімнати. Потягаюся на м’якому ліжку. Досі не вірю, що він приїхав заради побачення зі мною. Так приємно, мої метелики, які сумували два тижні, знову розправили свої чудернацькі крильця. Проводжу долонями по волоссю, пригладжуючи його, сідаю, прикриваючись ковдрою.

Телефон Ярослава пікає на тумбочці, але звички зазирати у чужі екрани я не маю. Дістаю халат зі стільця, накидаю на себе. Гаджет знову озивається повідомленням, а потім знову. Побіжним поглядом зачіпаюся за нього, зав’язуючи на собі халат, зупиняюся, повертаю погляд до екрана, застигаю…

У голові вже склалася картинка, яку вловили очі, але вірити у її правдивість відмовляюсь. Тягнуся рукою до смартфона, а він, наче під замовлення, знову освічується новим повідомленням. Не витримую, проводжу пальцем по екрану, телефон розблоковується. Кілька секунд просто кліпаю, відкривши повідомлення. Не розумію. Хтось помилився номером?

Лара: Ти приїдеш сьогодні?

Лара: З минулих вихідних не бачилися.

Лара: Я вільна на два дні.

Лара: Ну, Ярчику (додає ображений смайлик)

Останніми йдуть її фото.

Мені стає дурно, але змушую себе дивитися. Ефектна шатенка у червоній відвертій білизні, фотографує себе перед дзеркалом. Гарна, доросла, розкута. Дивлюся на неї крізь пелену сліз. Жодних думок у голові немає, мені просто дуже болить у грудях. Не маю змоги вдихати повітря, хочеться знепритомніти, щоб не відчувати, як серце розриває на частини. Кладу телефон на місце. Шукаю свій одяг, сукню відкидаю, дістаю джинси та футболку, тремтячими пальцями швидко натягаю на себе. Все інше ховаю у сумку, взуваюся.

— Ей, кицю, ти куди? — Ярослав випереджає мене на кілька секунд. Дивиться здивовано.

— Хочу піти, — у горлі пекучий клубок, він заважає говорити.

— А мене чому не чекаєш? Прогуляємося?

— Знаєш… Я ж справді вірила тобі, — голос зривається на плач.

— Що сталося? — він робить кілька кроків до мене.

— Не підходь! — виставляю перед собою долоню. — Гадаю тобі час повертатися, Лара зачекалася, — з цими словами розвертаюся і вилітаю з номера.