Читати книгу - "Метист. Бандит для нареченої , Влада Калина"

На вулиці був вже майже ранок. В хаті почало трохи розвиднюватися. Трішки.

Грім і блискавка не припинялися. Дощ ще дужче бив у вікно. Гучний стукіт, розбудив Олександру. Вона розплющила очі і побачила, що Метист все ще спав і міцно її обіймав. Начебто боявся втратити. Дівчина не ворушилася, просто мовчки дивилася на хлопця.

Все ж таки він заснув. Пів ночі крутився чомусь. Мабуть бандита совість мучила, що викрав її з весілля, тому і спав погано.

Хто б міг подумати, що Саша буде от так лежати в обнімку з якимось бандюком. І не боятиметься його. Він ніби друг. Ніби хороший, справжній друг, який ніколи не скривдить, не зрадить, не вб'є… Правда іноді перегинає палицю своїми підколюваннями. І все ж не схожий на тих виродків, які їй в дев'ятирічному віці хотіли вухо відрізати.

А можна довіряти бандитам? Може Метист ще той актор. Може притворюється хорошим? Але для чого? Привести її додому і просити у татуся грошей за її порятунок?! Якщо і так, то Метист добряче лоханувся, адже батько і ламаної копійки не кине йому за свою доньку.

Що буде попереду ніхто не знав, лише здогадувалися. Все про що мріяла Саша, так це потрапити додому і залізти в ванну, перед тим поїсти, бо на салі довго не протримається. Метист обіцяв завести її додому, як тільки з'явиться нагода. Аби не обманув і захистив. Аби сам не загинув. Хоч в глибині душі додому взагалі не хотілося… не так додому, як не хотілося до Петра.

- Прокинься, ​​- вона доторкнулася рукою до його щоки. - Чуєш? Прокинься, хтось стукає, - тихо так ніби чогось боячись, будила Метиста. - Ей. Прокидайся. - Спочатку ущіпнула себе перевіряючи чи не сон. Бо буде як минулого разу. 

Ні. Не сон 

- Що трапилося? - Нарешті він розплющив очі. Який же цей бандит гарний сонний, як маленька дитина потер заспані очі. Як це мило.

- Хтось у двері стукає.

- Це мабуть грім на дворі, - відповів навіть не поворохнувся. Не поспішав забирати руку, все тримав Сашу в обіймах. А навіщо її забирати? Адже він чекав цю дівчину все життя, просто не здогадувався про це. Метисту завжди здавалося, ніби йому в житті чогось не вистачало. І тільки зараз він зрозумів що саме, точніше кого.

- Який грім? Я тобі кажу, хтось стукає, - пошепки говорила дівчина. Вона не на жарт перелякалася. - О, знову, чуєш? Стукають. І це вже точно не сон.

- Чорт! Я не здивуюсь, якщо це твій наречений на білому коні прискакав, - повернув голову у бік дверей. Потягнувся за пістолетом під подушку.

- У нього коня не має, хіба що білий автомобіль, - Саша тихенько засміялася, притиснувши долонею рота. Моливши Бога, щоб то був не Петро. Щоб її сон не здійснився. - Ти з кольором вгадав.

- Я майже вгадав? - Вони зараз були схожі на дітей. Переглядалися один на одного та хихикали. Які милі. В ту хвилину, можна було напевно сказати, що ця парочка створена один для одного. 

- З кольором. 

- Ох вже мені ці принци. - Він тяжко вдихнув підходячи до дверей. Якщо там хтось із поліції чи ще гірше - її бісів наречений, то Метист точно втратить свідомість. Тільки цього і не вистачало. Він так хотів, щоб то був дід лісник. Але… в таку погоду тільки бандити та злодії ходять. Дід і носа не суне на вулицю. Невже дружбани приїхали?!

Набравши повітря повні груди, Метист махнув рукою, давши зрозуміти, щоб дівчина сховалася під ковдру. А там і ховатися більше було нікуди. 

Метист різко відчинив двері. Схопив людину, яка там стояла, за грудки, затяг у хатину та вдарив прикладом по голові, не сильно, щоб не вбити. Олександра крикнула від переляку і знову сховалась під ковдру. Потім він знову схопив обома руками зап'ястя цього незваного гостя-засранця, викручуючи його руку в бік, вдарив коліном в живіт. Той зігнувся і закашляв. Хрипів намагаючись щось сказати але не міг так як знову отримав коліном в живіт. Метист намагався вирвати з його руки пістолет і в ту секунду почувся постріл. Гучний постріл який перелякав всіх і пронизав нічну тишу, а куля потрапила в стіну позаду Олександри, яка тим часом ховалася під ковдрою. 

- Метист, сука, припини! 

- Якого дідька?! - Метист чортихнувся. - Маз, ти?! - той тільки застонав, схопившись за голову.

- А ти придурок на кого чекав? На піцу? - З почуттям гумору у Маза здається все гаразд. Значить мізки Метист йому не пошкодив.

- Що ти робиш, тут у цю пору?! В гості прийшов? Ще й капішон на жбан накинув, хрін впізнаєш! - Метист трохи відійшов від нього ближче до Олександри, глянув на дірку в стіні. Бог милував! Жива! Вона, як завжди, ховалася під ковдрою, тільки очі виглядали. Метист запалив свічку, яка стояла на столі, бо в лісі, у цій хатині світла не було. А потім знову підійшов до ліжка на якому сиділа Саша. Маз став перед ним і заглядав за спину на дівчину. Він загадково посміхався, хитаючи головою.

- Це ти мені скажи, що ти робиш?! Вірніше, що ти наробив? Дівку викрав. Ти що взагалі з головою не дружиш?

- Хоч ти не влазь в це. Викрав то викрав. Краще скажи ти сам?! - запитував Метист. Він може б і почув ще когось за дверима, але гриміло.

- Так, сам… Прийшов по старій дружбі. САМ! - уточнив ще раз. - Добре, будемо вважати, що це не моя справа. Я так розумію ти її вподобав?

- Нічого ти не розумієш, - Метист не міг зізнатися у тому чому він так вчинив. І взагалі, не час був для зізнань.

- Ох, Метист, нариваєшся ти на Боса. Добре… Це твої проблеми... Одягайтеся, я вас підвезу.

- Ні. Вона поїде з тобою тільки через мій труп, - Метист сів на ліжко, затуляючи своєю спиною Олександру. Дівчина у свою чергу, підскочила до нього і обняла за плечі, сховалась.

 - Не бійтеся. Я ж твій друг. Ну ти, що, Метист?! А?!... Я відвезу її додому. Так як автомобіля у вас немає. Він стоїть в лісі. Бачив, - розвів руки убік.

- Друг кажеш? - Метист сидів все ще тримаючи пістолет. М'язи на його руках напряглися, а сам він замислився. Не можна довіряти таким друзям, але інших у нього не було.