Читати книгу - "Метаморфози"

І Мнемонід{232} називає щасливими, бо ж і їх діло,

Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади:

«О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,

/270/ Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?

По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.

Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!

Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).

З мислі не сходить страшний Піреней{233}, немовби ще й досі

Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,

Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.

В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі

Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує, —

/280/ „О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!

Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте

Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,

Навіть у нижчих домах“. Тим словам і негоді піддавшись,

Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.

Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.

Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.

Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє

В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.

Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:

/290/ „Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами“.

З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,

Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши

Голову, й кров’ю злочинною злив, умираючи, землю».

Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

Та помилилась: були це птахи; на верхів’ї сиділо

Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

/300/ Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські{234};

Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну{235}

Кликала дев’ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;

Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

„Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

/310/ Духу, теспійські богині{236}! Ні голосом нас, ані хистом

Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу{237},

Води гіантські й Медузи струмок{238} відступіть, припинивши

Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів{239},

Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять“.

Сором було нам вести суперечку, але й відступати —

Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

/320/ Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту

Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.

Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,

Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:

„За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то

Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.

В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели{240},

/330/ В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,

Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом“».

Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.

«Треба вже й нам, Аонідам{241}, почать, — але в тебе, можливо,

Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».

«Не сумнівайся, і що на умі, — заспівай усе чисто!» —

Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.

Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».

З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов’язавши,

Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа{242}, й потому,

/340/ Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

«Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,

Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,

Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.

Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині

Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.

Острів Трінакрія{243}, дужих гігантів тіла пригнітивши,

Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,

Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.

Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,

/350/ Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,

Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей{244} навалився.

Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,

Ротом пісок він і полум’я в люті страшній вивергає.

Часто цю темну вагу розметать намагається велет,

Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.

Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних{245},

Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався

Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

Цим