Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Правда, небезпека була тільки в час переходів од штабу до землянки. Треба було вийти на гору, пройти з кілометр чистим місцем, попід лісом, потім узенькою, крученою стежкою через ліс у долину (а ліс аж стогне, аж реве від пострілів, од вибухів шрапнелів), далі підвестися до половини 1100-ї верховини, а там і землянка — «штаб» підполковника Корвін-Круковського.
Рідко коли стрічав я на своєму віку таких дурних підполковників. Він ані трохи не соромився нашого брата — солдата, складаючи свої щоденні галасливі реляції про блискучі перемоги над ворогом на його бойовій ділянці. А що ті реляції він диктував кожного дня перед вечером одному з нас, телефоністів, уголос, то, зрозуміло, що й усі, хто був у землянці, чули і добре знали, як начальство втирає очки своєму вищому начальству.
Він, знову, ані трохи не соромився присутніх, читаючи листи від жінки й готуючись писати їй, наперед хвалився про все, що має написати. А в тих листах до жінки мали фігурувати і тьми вошей, що вже «всю рослинність, уяви собі, скрізь, геть чисто всю пооб’їдали на мені», і що від сидячого життя «одна половина заду, моє золотко, загниватися почала», і що «не знаю, як там ти, а я готовий на бревно лізти», і т.д. і т.д.
В землянці й коло землянки батальйонного Корвін-Круковського я пробув беззмінно щось із місяць, часто носив його переможні реляції до полкового штабу ночами, і вони просто пекли мені руки, бо, здавалося, і конверти з ними повинні би були пашіти з сорому за серйозну, дорослу, відповідальну людину, що так безмежно бреше. Коли б бо підрахувати всі перемоги бойової ділянки підполковника Корвін-Круковського за самий тільки той місяць, то вийшло би, що ні фронту, ні взагалі війни давно вже не повинно бути — все бо розтрощили, зім’яли, потоптали «доблестні» частини другого батальйону шостого фінляндського полку стрілецького…
Правда, ділянка підполковника Корвін-Круковського була таки неспокійна. Траплялося, і досить часто, що впродовж доби відбувалося по вісімнадцять атак на цій ділянці, з перемінними завжди успіхами. Правда, людський склад батальйону за місяць цілком обновлявся кілька разів, але сам підполковник за весь той час жодного разу навіть не визирнув із землянки. Він навіть «генерала» вживав, щоб не виходити, не наражатися на небезпеку, і його денщик мав не зовсім приємний обов’язок — виносити кілька разів на день (а після посиленої гарматної стрілянини — особливо часто) підполковницький послід геть-геть за землянку, в зарослий віковими смереками переярок…
За всю цю хоробрість підполковник Корвін-Круковський, ще за моєї пам’яти, одержав найвищу воєнну нагороду — солдатського георгієвського хреста. Всі інші нагороди — Анни, Володимира, золоту офіцерську зброю він мав іще до Карпат, напевно, за такі самі блискучі бойові перемоги…
ВИПАДОК ІЗ ТОВАРИШЕМ ПРАЙСОМ
Якось так сталося, що товариш Прайс — баптист, чи євангеліст-проповідник із жидів (про нього я згадував, коли писав про часи фінляндського нашого життя) потрапив за вістового кур’єра для зв’язку між ротами та полковим штабом.
Це був дуже симпатичний, зовсім культурний хлопець, і коли б тільки не фанатична відданість його своїм проповідницько-сектантським забобонам, я не мав би, здається, кращого товариша на той час.
Треба сказати, що, може й нерозважно, я часом висміював перед товаришем Прайсом його забобонні переконання, що аж ніяк не в’яжуться з тим, що навколо нас відбувається. Товариш Прайс дивився тоді на мене своїми великими очима якось співчутливо, як на людину, гідну тільки і тільки жалю, і пильнував тему нашої розмови змінити. А в вірі своїй сектантській залишався непохитний, як мур.
І от, товаришеві Прайсові довелося нести якогось пакета від полкового штабу до окопів п’ятої роти, в землянку ротного командира, капітана Каракатиці. Як справді капітана звали, я забув, але ввесь полк звав його Каракатицею, і ця прозва страшенно пасувала до його мізерної, маленької, присадкуватої постаті, з великими, виряченими очима під окулярами з дуже товстого скла, що робило ті очі маленькими, гадючими.
Капітан Каракатиця, — це ми всі добре знали, — живе з своїм денщиком, як із жінкою. Капітан Каракатиця, крім того, кожного разу, як починалася посилена гарматна стрілянина, лягав у землянці на долівку й наказував своєму нещасному денщикові лягати поверх його — захищати від можливого удару уламком гарматного набою. Капітан Каракатиця в поводженні з солдатами був лютий звір.
До капітана Каракатиці приніс пакета товариш Прайс. На той час денщик капітана Каракатиці занедужав. Капітанові сподобалися широкі стегна товариша Прайса. Товариш Прайс учинив офіцерові опір — не дався на ганьбу. Капітан Каракатиця написав до командира полку, що рядовик Прайс виявив непослух у якійсь військовій справі йому, капітанові.
Впродовж двадцяти чотирьох годин відбувся військово-польовий суд і, коли б не стала була відома всім справжня причина опору товариша Прайса, повісили б його, сердегу, на високій смереці на науку іншим.
Але навіть члени військово-польового суду — полкові офіцери — не наважились цього вчинити. Можливо, що голова суду, командир полку, полковник Кельчевський (наш перший командир, полковник Карєєв потрапив десь у Німеччині ще в полон із усією своєю бригадою, він бо після перших уже боїв на німецькому фронті дістав генерала — і в полоні застрелився), можливо, що полковник Кельчевський не наважився так одверто йти на очевидний злочин, і військово-польовий суд, за його головуванням, ухвалив — випороти товариша Прайса…
На екзекуцію скликано було всіх штабних нижніх чинів по одному представнику від кожної роти. Керував екзекуцією капітан Каракатиця. Цього огидного видовища не можна забути довіку. Треба було бачити, як горіли гадючі оченята; капітанові, як солодко прицмокував він, коли шпіцрутени впивалися в оголений зад товаришеві Прайсові, бризкаючи навколо фонтанами крови; треба було бачити, як уся істота капітанова випромінювала надприродні почуття втіхи, — треба було все це бачити, щоб надовго втратити і апетит, і смак до життя взагалі, і загорітися лютою зненавистю до вилюдка Каракатиці.
Після кари товариш Прайс із тиждень валявся, без догляду й жодної допомоги, в землянці, а потім — не стало товариша Прайса. Лишилася, натомість, сувора, замкнена в собі, тінь людини, відлюдько, що уникав зустрічів і розмов із усіма навколишніми. Рідко ставав далі на розмову товариш Прайс і зо мною, при чому з того часу рішуче почав уникати суперечок на тему його віри.
ЩЕ ОДИН ПОДВИГ КАПІТАНА КАРАКАТИЦІ
Була атака,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
