Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— Заходьте, — мовив Ендерлін, лягаючи в ліжко та вкриваючись, а коли у внутрішні двері постукали ще раз, повторив голосніше: — Заходьте.

То був я.

— Сідай, — припросив він.

— Як ся маєш? — запитав я і, щоб знову не забути, поклав, не чекаючи його відповіді, зошит на білий стіл із медикаментами та інструментами, побачив на ньому ампули, шприц і голки в спирту. — Твоя стаття, — казав я далі, — я прочитав її, й, думаю, вона просто чудова. — Ендерлін мовчав. — У тебе, — сказав я, вийшовши на балкончик, — тут справді гарний краєвид! — Неначе то були мої перші відвідини. Я збентежився невідомо чому й потирав собі руки.

— Еге ж, — відповів Ендерлін, — а як твої справи?

Я вважав, що сьогодні чудовий день. Ендерлін, мабуть, сподівався, що я докладніше відгукнуся про його статтю, та коли я спробував, він глянув повз мене, тож розмови не вийшло.

— Надто добре, на мою думку, — заговорив я і побачив, що він не слухає мене. — Дякую, — проказав я, знову заходячи до кімнати, — працюю. — Тепер я вже натоптував люльку, я, чоловік, що в житті твердо стоїть на своїх ногах, а потім сів із люлькою в табакерці, я не куритиму, лікарняна палата — це таки лікарняна палата, навіть коли вікно відчинене навстіж, я тут відвідувач і пристойно поводжуся; а втім, я здоровий, не те що не зважаю ні на кого, а просто здоровий, я говорю про реалії цього світу, я не егоїст, у роті натоптана люлька, проте я не запалюю її, бо піклуюся не про Ендерліна, що вже має своє піклування, свої квіти й фруктовий сік, а про Європу, взагалі про все людство, цього разу надто з огляду на забудову міст, забудову міст як політичну проблему, тут я вже маю що сказати, хоч Ендерлін чує про це не вперше. Розмови не вийшло, тільки доповідь, бо Ендерлін мовчав. Збентежившись, я, мабуть, запалив люльку. — Як там твоя газета? — запитав я, щоб витягти Ендерліна з апатії. Звідки я мав знати, що Ендерлін від сьогоднішнього ранку вважає себе приреченим на смерть; його жалість до себе німа, але відчутна, мало-помалу дратує, ба навіть робить мене жорстоким. Щоправда, я вже не курю, але падають речення, які мають довести Ендерліну, що він одужав: — Як там твоя газета? — і нещадно: — Ти коли-небудь вірив у цю газету? — Тепер я вже жорстокий, я знаю. — Таж добре відомо, — казав я далі, — кожен обіцяє співпрацю, щоб його прізвище стояло поряд із твоїм, але тільки-но пообіцявши, береться до іншої роботи, а ти, мій любий, лишаєшся як головний редактор ні з чим. — Я не знав, що сталося з Ендерліном, і дедалі менше потрапляв у тон, але тим більше говорив: — Так, — вів я далі, — коли-небудь ми знову повинні утнути таку штуку: поїхати до Етцеля! — Він засміявся. — Тільки-но ти оклигаєш, — проказав я і, власне, вже мав іти. Але як? Не придумав нічого кращого, як сказати: — Я вже мушу йти!

Ендерлін тим часом цмулив фруктовий сік, а я вже підвівся, взявшись за його ліжко обіруч, немов за дитячу колиску, й дививсь у майбутнє, що має бути спланованим, на забудову міст як на політичну проблему. Я запитав Ендерліна, як, на його думку, житимуть діти наших дітей, запитав, як Ендерлін уявляє собі, скажімо, дорожній рух через десять років, через тридцять років, через п’ятдесят років, це справді важливе питання — не для Ендерліна, а для світу, надто для нашого західного світу, а тим часом Ендерлін спромагався думати тільки про тривалість свого життя (я, проте, не помічав цього): рік, у щонайкращому разі один рік... Коли знову зайшла сестра, щоб, як і щодня, зробити добродієві Ендерліну уколи в передпліччя, я, як і годиться, помовчав одну хвилину, але сховав люльку від очей медсестри, яка мала давати вже другий укол. Бідолаха Ендерлін! Я розумію, що він, власне, не слухає мене, і думаю, що розумію його: щодня оці уколи, то в ліву руку, то в праву, це все діє на нерви, надто тоді, коли інколи не можуть попасти у вену. Я розумію. Коли Ендерлін без слів знов опускає вниз рукав піжами, я, щоб відвернути його увагу, запитую, якої він думки про книжку, що лежить на його тумбочці. Я можу спокійно курити, каже він. Отже, він усе-таки хотів би, щоб я лишився, але тепер я вже справді мушу йти, і це важко, бо Ендерлін узагалі нічого не каже. Але, як бачу, він думає, невідступно думає. Збентежившись, я розповідаю про людей. Плітки. Хто знову має які стосунки і з ким. Він слухає, але дивиться повз. Робітники отам на риштованні, я дивлюся на них, оті італійці теж становлять проблему: коли так піде й далі, вони підточать нашу країну. Ендерлін не сказав нічого. Коли я спробував по-іншому, наприклад, запитав, скільки лекцій він має прочитати в Гарварді, він, щоправда, відповів, але так, наче йшлося не про нього, наче я переповідав якусь плітку. Що там іще? Одного разу він запитав, який сьогодні день тижня, яка дата, більш нічого...

Нарешті я пішов.

Першого відвідувача, першого, на якому він був змушений випробувати своє вміння берегти таємницю, він витримав.

Дзигарі пробамкали четверту годину.

Один рік — це довго...

Якби ж він міг кричати!

Бурі мав слушність: сорок два роки — це не вік.

Згодом увечері, коли Ендерлін, сонний від уколів, спробував думати з розплющеними очима, він глянув у сутіні на санітарну шибеницю... «Чому люди не вішаються?» — мабуть, саме про це він думав, дивлячись на штатив лікарняного ліжка над собою, тим часом як морок дедалі густішав. Про що тут ще думати? Смерть думкою не охопиш... Його обличчя, коли він запалив світло, його обличчя в дзеркалі шафи, де вже кілька тижнів висить його костюм, його обличчя, гола шия і шкіра потребують сонця, більш нічого, сонця в Енгадені або на морі. Або в Перу! Несподівано він думає вже без іронії: Перу — як земля