Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Мама ж своєю чергою зателефонувала батькам дітей, які до неї ходили на додаткові заняття перед школою і ми так завершили свої справи. Реально, вкотре я зраділа, що мама вдома працює, а не в школі, вчителем початкових класів, що насправді дуже важко, і не треба довго чекати, щоб попросити відпустку або щось на кшталт цього. Утім, опісля, природно, вона зробить усе можливе, щоб компенсувати майбутнім учням ці пропуски.

Уже приготувавшись до сну ввечері, запевнивши маму, що зі мною все добре, я спробувала заснути, але не змогла. У голові крутилися тисячі думок, які ніяк не давали віднайти хоча б уявний спокій. Я хвилювалася про те, як мою втечу сприйняв Саша. Чи був він злий, чи, можливо, зітхнув із полегшенням, дізнавшись правду. А може, йому взагалі стало мене шкода.

Безумовно, через мій хиткий душевний стан злість і полегшення не були такими страшними, як жалість. Мені зовсім не хотілося, щоб чоловік жалів мене, знаючи, що я скоро помру. Звісно, найкраще було б, якби він просто зберіг спогади про мене і зміг одного тихого вечора посміхнутися, думаючи про проведений разом час.

Напевно, моя фантазія ще ніколи не була настільки розвиненою. Чого тільки не придумає вночі, хоча мала б уже давно спати, щоб не впасти без сил десь.

Насилу заснувши, дійшовши до двісті сімдесят шостої вівці, я прокинулася вранці в жахливому стані. Занепад сил був таким, немов я цеглу вночі розвантажувала, а не спала. Але, природно, душевні переживання ще нікому користі не приносили.

– Прокинулася? – Заглянувши в мою кімнату, запитала мама. – Наш автобус вирушає рівно о шостій, це через годину, вставай, якщо не хочеш запізнитися.

– Уже встаю, – бадьоро видихнула я, широко посміхнувшись.

Більше не гаючи ні секунди, я поспішила до ванної кімнати, а потім ми схопили валізи і поспішили на автостанцію. Швидко з усім розібравшись, ми зайняли свої місця і переглянулися. Звичайно, мама, незважаючи на піднесений настрій перед спільною «відпусткою», все ще хвилювалася за мене, але намагалася не показувати цього.

– Спробуй заснути і тоді ми швидко доїмо, – промовила мама, заплющивши очі.

– Добре, – посміхнувшись, проговорила миролюбно, також заплющивши очі.

Цього разу, на мій подив, не встигла я заплющити очі, як буквально відключилася і не прокидалася, навіть коли автобус зупинявся для стоянки на десять хвилин. У підсумку зірки зійшлися так, що вся дорога буквально пролетіла для мене в одну мить. Крім незручностей сну сидячи – це, безумовно, найкращий варіант.

Опинившись у невеликому містечку біля моря, як колись у дитинстві, я глибоко зітхнула. Здавалося, що час буквально повернувся назад. Мама тоді цілий рік збирала, щоб ми вдвох могли відпочити хоча б три дні на морі. Іноді вона ще й прибирала в під'їзді, бажаючи заробити додаткову копієчку. Тепер же прийшла моя черга возити маму на відпочинок.

– Наш готель має бути недалеко звідси. Пройдемося?

– Звісно, я вже не можу сидіти, – погодилася з моєю пропозицією мама. – Тут гарно й готелі мають... презентабельний вигляд. Ви теж такі будуєте на своїй фірмі?

– Наші готелі, бази відпочинку та будинки ще красивіші, – усміхнувшись, похвалилася лукаво. – Начальник завжди докладає максимум зусиль, щоб не було жодного «промаху».

Замовчавши, згадавши про Сашка, я ніяково підібгала губи. Мама, звісно, помітила щось, але допитуватися не стала, явно вирішивши, що в мене проблеми з начальником. Утім, відмовляти її або переконувати я не стала, прийде час, розповім їй про все, і всі непорозуміння самі зникнуть. Але як би я хотіла, щоб мені не довелося переживати подібну розмову. Від однієї думки про неї, у мене все всередині стискалося. Щоправда, написати записку і втекти вже точно не вийде. Я сама не зможу зробити подібного, залишивши маму в такий відповідальний момент одну.

Зітхнувши, розуміючи, що Сашка я залишила одного, я ще більше знітилася. З мене, як не крути, не дуже хороша тимчасова дівчина вийшла. Сподіваюся, з часом він зможе зрозуміти мене. Але зараз, безумовно, не варто думати про щось подібне і псувати тільки-но розпочату нашу з мамою відпустку. У нас є п'ять днів, щоб набратися сил і відпочити.

Давши собі уявну установку, я нарешті змогла зітхнути з полегшенням, уже думаючи про те, на яких водних атракціонах зможу покататися. Якщо не брехати, то я хотіла спробувати буквально все, особливо побачивши дівчину з парашутом, яка була тросом прив'язана до моторного човна. Цей вид атракціону, поза всякими сумнівами, був вартий того, щоб спробувати. До того ж, раніше я ніколи не пробувала нічого подібного, що ще більше підігрівало мій інтерес.

– Навіть не думай, – простеживши за моїм поглядом, схвильовано промовила мама.

– Чому ні? Один раз живемо.

– Поліно! А якщо щось трапиться?

– Але з іншими ж нічого не трапляється!

– Я боюся...

– Все буде добре. До того ж, я ще нічого не зробила.

Похитавши головою, мама холодно примружилася, подивившись на парашут так, немов він був її ворогом. Не здивуюся, якщо мама сама захоче спочатку все перевірити, а тільки після дозволить спробувати мені. Утім, як я вже казала, ми живемо один раз. Іноді можна і зробити щось, що виходить за рамки звичного життя.

– До речі, що будемо робити сьогодні? Підемо, скупаємося в морі чи засядемо біля басейну?

– У готелі, який ти вибрала, і басейн є?

– Звісно.

– Це не надто дорого?

– Ми не так часто кудись вибираємося і зараз басейни є в кожному готелі, – промовила впевнено, заспокоюючи маму.

– Тоді давай у морі скупаємося, – трохи подумавши, вибрала вона, змушуючи мене посміхнутися, згадуючи дитинство.

Скільки вже років минуло з того часу, коли мама вперше привезла мене на відпочинок, а спогади досі гріють мою душу. Здається, наче все сталося вчора. Сподіваюся, опісля наші спільні спогади також зможуть надати мамі сил.