Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Додому діставався повністю спустошеним. Не особливо поспішав, тому що машину з головорізами, що їхали за Дашею, до жахів переляканий Ярий повернув назад ще в моїй присутності одним дзвінком. Тепер би просто дотягнути своє тіло до ванної.

Мінімальне очищення одягу від власної крові за допомогою Голосу ледь не скінчилося непритомністю. Матюкаючи себе за дурість останніми словами, я безперешкодно покинув цей кримінальний гадюшник і нетвердою ходою потопав додому. По дорозі я жував прихоплений з притона величезний бургер (ще не розгорнутий, інакше навіть не доторкнувся б). Практика показала, що поняття «мана» мені, як недо-чаклуну, недоступне. Й усі фокуси Очей та Голосу Грому спонсоруються виключно моєю волею та життєвими силами. Причому друге, мабуть, починає витрачатися, коли явно бракує першого. А що краще за їжу заповнює енергію життя? Мабуть ще сон. Та ось тільки вирубуватись мені зараз взагалі не можна.

Доївши бургер саме перед входом у метро, ​​я все-таки зважився і на кілька секунд активував Очі, щоб переконатися у відсутності хвоста. Слава Богу, нічого не було. І нікого не було. Короткочасне використання всезнання, начебто, мене навіть не підкосило, але тепер я вже не хотів ризикувати і, відрубавши вміння, пірнув у метро. Весь час поїздки, розтекшись по дивані електрички безформною, знесиленою плямою, я намагався проаналізувати вже вчинені дії, а також спланувати майбутні.

Отже, в мене тепер є практично ручна банда. І від того, як легко й нахабно мені вдалося її придбати, підкошувалися коліна. Добре хоч я й так сидів. Аналізувати ту маячню, що я верз у кабінеті кримінального авторитету, не було ані сил, ані бажання. А ось те, що я, піддавшись гніву та якомусь бойовому божевіллю, зробив зі своїми «сторожами»... Це було реально моторошно. І це не просто не хотілося б аналізувати. Це треба було забути. Хоча б на якийсь час. Тому що тривалі роздуми про це могли привести мене до депресії.

Так, ще раз. Щодо ручної банди. Ці хлопці – мої особисті «рудокопи». І спосіб майже легально зміцнювати власний фінансовий стан. Про те, що Ярий мене зрадить, я навіть не думав. Я знаю його минуле, сьогодення, його колишній «дах» і навіть номер банківського рахунку. Чорт забирай, та з Очами Роду я можу зіпсувати життя президенту будь-якої країни, не те, що якомусь бандиту. Хоч би не захвалитися…

Однак тепер залишається постійно відкритим питання про завантаження цих діяльних кримінальників роботою. Щоб хлопці, у перервах між «золотими» справами, не поверталися до старої «діяльності». Ні, я не ангел і все таке інше, але якщо в мене вже випадково з'явилася можливість покращити ситуацію в місті, в якому я живу, то чому б і ні?.. Навіщо продовжувати страждання ні в чому не винних людей, якщо я можу позбутися їхніх потенційних мучителів, навіть нікого не вбиваючи?.. Загалом, гадаю, зі своїми здібностями я знайду, чим їх зайняти.

Прийнявши собі таке рішення вже на алеї, що веде до будинку, я трохи розслабився. Перед тим, як попрямувати до свого під'їзду, ще раз активував Очі. Вкотре переконався, що ані зараз, ані протягом усього мого шляху, за мною ніхто не стежив. Все, вистачить з мене цього тижня тупих вчинків. І так, якби не розслабився після поїздки до Греції, нічого з сьогоднішніх пригод не сталося б. Кивнув сам собі, погоджуючись з висновком, що виник, і зайшов у під'їзд.

– І де ти був? Я тричі дзвонила. – Замість привітання, почала Даша.

– Хазяїне… Все гаразд? Аромат Життя у тебе не такий сильний, як завжди. – А домовик все чує ...

– Привіт, Даша. Привіт Парамон. Та мене просто викрали й катувати хотіли. Дивом вибрався. – Посміхнувся стомлено я.

– Ти... Ти зараз пожартував, зай?.. – Нахмурила брівки дружина. А потім придивилася до мого обличчя і зіниці її розширилися. – О Боже! Так, розказуй!

– Спочатку – душ та їжа, Даша. Я дуже втомився. – Відмахнувся я. – Парамон, накрий, будь ласка, на стіл. Я зараз здохну з голоду.

– Вже, Хазяїне, – коротко вклонився дух, – вельми запрошую пана до столу.

– Ох і ж цей твій старослов'янський, друже... – Похитав я головою і пішов у душ.

Нашвидку помившись, я пройшов на кухню, де на мене вже чекали за шикарно накритим столом. Через півгодини, коли, наївшись, здається, до втрати пульсу, я розповів за кухлем трав'яного чаю свою історію, то став щасливим спостерігачем двох пар витріщених очей і однієї щелепи, що відвисла. Даша справді була вкрай здивована. Швидше навіть шокована. А Парамон досить швидко впорався з собою і сказав гордо:

– Отож, знатимуть, як робити замах на Хазяїна, таті прокляті. З Очами Роду так просто не зладити!

– Іноді мені здається, Парамоне, – почав я, нервово посміюючись, – що ти віриш у мене і мій Подих більше, ніж я сам.

– В себе треба вірити, Хазяїне! Інакше в цьому світі не вижити... – Похитав головою домовик, що раптом засумував.

Повисла незграбна мовчанка. Даша не розуміла, що відбувається (я не встиг їй розповісти про клан Остапенко, та й не певен, що треба), а сам – просто не знав, що сказати. Я не був і не хочу опинитися в ситуації, коли ти втрачаєш усіх, заради кого жив. Тому й уявити, що на душі у Парамона, мені складно. Так, він дух. Але, мені здається, душа є у всього сущого. У тому числі й у домової нечисті. І ця душа може дуже довго та сильно боліти.

– Так, друзі. – Підвівся я з-за столу. – Парамоне, дякую, все, як завжди, було неймовірно смачно. А тепер я з вашого дозволу піду спати. Інакше прямо за столом відключуся.