Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Звичайно, зай, відпочивай. – Взяла мене за руку дружина і погладила по плечу. – Я підтягнуся трохи пізніше. Ми поки що з Парамоном потеревенимо.

– Добре. Всім надобраніч. – Вирушив я до спальні.

Спав без снів. Провалився, здається, щойно голова торкнулася подушки. Прокинувся – Даші вже не було. На роботу втекла. Я зараз теж збирався б туди. На роботу. Якби не звільнився учора. Згадка про це – єдиний теплий спогад про минулий день. Ані крапельки не шкодую! Тим більше, що, як казав один мій знайомий працівник залізниці: «за ці гроші треба не тільки погано працювати, а ще й трошки шкодити!»

Утрирую, звичайно. Зарплата була непогана. Але саме «непогана» і загалом відповідала одноманітній і дурній роботі, яку я там виконував. Те, чого мені не вистачало у фінансовому плані, я добирав фрілансом. Але так у мене було набагато більше вільного часу на себе, ніж якщо б я показував усе, що можу, викладався по-повній і... не бачив би ні чорта, окрім роботи. Можливо, я просто – лінива паскуда. Теж не виключено. Але зараз здається, що все моє життя було просто дуже хріновим трейлером до основного кіно. Тому що зараз я реально міг займатися всім, чим хочеться, паралельно роблячи щось корисне.

Рішення. Різке, як спалах і невідворотне, як удар сокири. І ось я тягнуся до свого смартфона, увімкнувши на пару секунд Очі, щоб побачити потрібний мені телефонний номер.

– Ти хто, мля, такий? – Грубо лунає з того кінця дроту.

– Ввічливіше, Ярий. – Надаю я хоч якусь загрозу своєму голосу. Добре, що він хрипкий спросоння. – Чи мені знову повернутися і навчити тебе з твоєю коханкою азам ввічливості?

– Блін... Це ти... ви... Вік... – почав авторитет, але я не хотів, щоб моє ім'я звучало в цій телефонній розмові.

– Заткнися та слухай! Хоча ні. Спочатку дай відповідь на запитання. – Знову секундна активація Очей. – Якого хєра твої товариші ще не з'їздили за вказаною адресою?

– Так... Ще ж доби не минуло... Зайняті поки що всі... – Почав бубоніти авторитет.

– Та чим вони зайняті, альо?! – Гаркнув я в трубку. – Сказав, все припинити! Нахіба розмінюватися на дрібниці? Сьогодні ж нехай їдуть, зрозумів?

– Зрозумів ... – Відчитаний, як хлопчик, головоріз знітився духом.

– Хотів ось тобі ще дещо запропонувати, швидкі гроші, так би мовити. Але тепер, через недостатню оперативність, частки не отримаєш. Зробиш ще одну ходку в навантаження. Все бабло – мені. Слухай уважно.

Підказавши йому свою адресу (яку він і так знав, але я відразу про це не подумав), призначив час приїзду його бандосів на сьогодні і поклав слухавку.

Сьогодні мають забрати все інше золото, що в мене залишилося після моєї першої ходки. За винятком, звичайно, відсортованого Дашею. І сто відсотків із видобутку будуть моїми. Точніше, не тільки моїми, але саме я ними буду розпоряджатися.

Постало питання, чим займатися весь день. Подзвонити тестеві, запитати, як здоров'я. Це десь на  півгодини, потриндіти він любить. Сходити, мабуть, до магазину, доки люди Ярого не приїхали. Подивитися ще якісь соковиті схованки золота на майбутнє. А може і не схованки. Є думка, що Очі впораються з пошуком корисних копалин у тисячу разів краще, ніж будь-які, найточніші, найсучасніші прилади. Отже, можу спробувати знайти родовища чогось дуже дорогого. Далі, з тими ж Очима, треба знайти об'єкт для благодійності. Так. Я вирішив віддати щонайменше третину з того, що отримаю, тим, кому гроші набагато потрібніші. Хочеться вірити, що так моя совість заткнеться і остаточно прийме факт розкрадання стародавніх скарбів та співробітництво з кримінальниками.

Почав я з крамниці. Купивши овочів, яєць і великий хліб із пекарні при маркеті (це все, швидше, Парамону, ніж нам із Дашкою), зателефонував дорогою назад тестю. Як і здогадувався, варто було мені поставити питання про здоров'я, як посипалися скарги, що перемежовуються негативними коментарями у бік політиків, економіки та загального напряму розвитку людства. Вже Андрій Анатолійович достеменно знав, як треба робити правильно, кому й коли.

Так півгодини перетворилися на годину і я вже сидів удома у своєму улюбленому кріслі, терпляче вислуховуючи родича. Від нічого робити ввімкнув Очі – і вчасно. До будинку під'їжджали люди Ярого. Швиденько перевірив їхні думки, зазирнув у минуле. Все начебто в порядку. Реально їдуть забирати золото, без сюрпризів.

– Андрію Анатолічу, – перебив я чергову історію з молодості тестя, – до мене тут колеги по роботі під'їхали, бігти треба.

– Так, звичайно, Вітінька. – Миттєво зреагував батько Даші. – Дякую, що подзвонив. Удачі вам, гарного дня!

– І вам, Андрію Анатолічу. Улюбленій тещі привіт. До побачення! – Останню фразу я говорив уже в німий телефон. Любить він не дослухати. І це дратує.

– Парамон! – Покликав я домовика. – Збери, будь ласка, все золото, що на продаж, у сумку. Зара його в нас заберуть.

– Готово, Вікторе. – Чарівний дід з'явився в коридорі квартири, поплескуючи долонею по тому ж туристичному рюкзаку, з яким я тоді поперся добувати золото.

– Чудово дякую! – Навіть не став відкривати сумку, перевіряти ще раз. – Скажи ще ось що, друже: мені краще спуститися з торбою вниз чи сюди їх запросити? Якось не хочеться нутрощі квартири світити та й щоб вони номер її знали.