Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Коли Френк на подружньому ложі розв’язував стьожечки нічної сорочки з її посагу, торкався її плечей і стогнав так, ніби соромився того, що з нею зробить, Нелл інколи думала про Джека і його прекрасну шкіру, лискучу, як відполірований горіх — шкіру, що вже зогнила. Скоро від нього не лишиться нічого, крім чистих кісток, і на тому Джеку Кічу кінець. Це неправильно, що можна отак просто піти в небуття. Персі, Альберт, їхня мати...

Френк тріумфально заволав:

— Я цього паршивця прибив, Неллі! Неллі, чого ти плачеш? Щось не так? Усе добре, дівчинко, я його прибив.

Френк обійняв її й обережно поплескав по спині. Він поняття не мав, як заспокоювати заплаканих людей, і тим паче не знав, що робити, коли Нелл захлинулася страшним схлипом і закричала:

— Хочу до мами!

Удалині загарчав грім.

1958 рік:

— Мамо! Мамо? Усе добре?

Тед стояв на порозі, постукуючи по одвірку, і дивився на неї розгублено.

— Ти спускаєшся? Суп уже подали — коричневий віндзорський. Як ти любиш. Любиш же? — із сумнівом додав він, бо скидалося на те, що Нелл не до супу.

Його мати зітхнула й сіла у ліжку.

— Я за хвилинку спущуся, гаразд?

Коли Тед пішов, Нелл незграбно підвелася і з трудом натягла корсет. Вона стала перед дзеркалом, щоб розчесатися і припудрити носик, і знічев’я спробувала згадати, які були на дотик шкіра і волосся Джека Кіча, проте минуло стільки часу, що вона навіть не могла згадати, як він виглядав. Сипнув дощ — коротка літня злива. Від запаху крапель на молодій червневій траві Нелл раптом стало приголомшливо сумно.

Розділ шостий

1959. Снігове пір’я

Останній день Джилліан. Джилліан поплатилася за золоті кучері напередодні Різдва, так що роковини її смерті ми точно не забудемо. Отже, Різдво цього року піде коту під хвіст, та й у наступні кілька років, напевно, також. Цього Різдва ми збиралися на пантоміму. Мені хочеться сподіватися, що це хоч якась втіха для Джилліан («Бодай перед смертю повеселилася», ви розумієте), але, по суті, саме похід на пантоміму її і згубив.

— Рубі! — гукає Джордж із низу сходів, намагаючись перекричати дощ, який тарабанить у вікна. — Рубі!!!

Нічого йому насправді не треба. Я цей тон знаю. Просто він зайшов на кухню, виявив, що Банті грає Жону-Великомученицю (вона виконує цю роль професійно), і так роздратувався, що тепер шукає, на кому б то зірвати злість. І зірве її на мені.

У спальні холодно — усі наші спальні не опалюють — але я зігрілася, бо щойно енергійно покрутила обруч у тісному проході між ліжками, а тепер щасливо скрутилася на рожевому шенільному покривалі зі старим числом журналу для дівчаток «Джуді», який дістався мені від Джилліан. На ліжку Джилліан по той бік кімнати покривало точнісінько таке саме, тільки персикове — сестра перша вибирала колір. Тепер ми із Джилліан живемо в одній кімнаті, бо Нелл виїхала з дому на Ловтер-стрит і в’їхала до нас. Джордж сказав, що це бо в неї «лою в голові не вистачає» — я цієї фрази до кінця не розумію, але досить поспілкуватися з Нелл кілька годин, як стає ясно: з нею відбувається якась метаморфоза. Вона стала забудькувата (я теж забудькувата, але бодай пам’ятаю, яке зараз століття), але не настільки, щоб її «закрити» (цього бажає Джордж щоразу, як настає його черга загадувати бажання), тож поки що вона просто весь час дратує Банті. Але що ж Банті не дратує?

Як ви можете уявити, Джилліан обурена змінами, і щоб її заспокоїти, я мушу триматися тихо-тихо, ніби мене насправді й не існує. Я купу часу витрачаю на те, щоб заспокоїти Джилліан, а Патриція (уже підліток!) — ані хвилиночки. А з іншого боку, Патриція зараз, здається, взагалі не в тому часопросторовому континуумі, що решта родини (якщо така доля всіх підлітків, то я ставати підлітком не хочу).

— Рубі!!!

Батько не здається. Я винувато поправляю покривало. Лежати на заправленому ліжку — проти домашніх правил Банті. Думаю, у її житті настав би лад, якби ми взагалі не спали на ліжку. Вона обожнює ту мить, коли виколупує нас із ліжок уранці, рішуче розсуває завіси й витягає нас із-під ковдр, щоб чимшвидше стерти теплі відбитки наших тіл на простинях: така от дивна форма жорстокості до дітей.

У нашій спальні (Джилліан ніколи не користається займенником множини й із притиском каже «моя спальня», ніби я могла про це забути) на підлозі килим, на шпалерах квітнуть виткі лози, а з вузької дубової шафи пахне надрами старої валізи. Найважливіший предмет меблів — туалетний столик у формі нирки, застелений скатертиною з рюшиками в тон до завіс. Джилліан вважає його своєю власністю, хоча купили його, як і покривала, для «нас», уже після того, як я перебралася до цієї кімнати. Одна з (багатьох) причин, чому Джилліан так не подобається ділити зі мною кімнату, полягає в тому, що я досі ходжу уві сні, і вона постійно боїться, що я заподію їй щось неприємне, коли вона спить і не може себе захистити. Ха, якби ж то!

Я вдивляюся у своє лице у дзеркалі над туалетним столиком, вишукуючи прикмети вини, і то не лише через покривало. Хтозна, що я ще роблю не так? Цього ніколи не знати напевно, адже у Джорджа і Банті купа неписаних правил. Інколи мені здається, що батьки створили таємне товариство із заплутаними, як у масонів, і часто взаємосуперечливими правилами, просто щоб ускладнити життя бідолашним дітям. Частину правил ми добре знаємо, а частину ні, тож якийсь припис вічно захоплює мене зненацька. Озвучують їх без видимого порядку — учора, наприклад, я дізналася, що дівчаткам не можна закидати ногу на ногу (від Джорджа), а партія лейбористів небезпечніша за католицьку церкву (від Банті).

— Рубі! Спускайся, поможеш матері!

Я певна, що моя допомога — останнє, що потрібно Банті, але неохоче спускаюся. Особливо обережно я ступаю на останні сходинки до кухні, де збираються найсильніші привиди, щоб планувати своє повернення. Із крамниці долинає писк цуценят і хропіння кошенят, майже заглушаючи інші тихі звуки: привиди