Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Три дні минули тихо, неквапливо і вкрай похмуро. Практиканти не надокучали, Вальєн безвилазно сидів у кімнаті, Мела щось вираховувала в блокноті без обкладинки, а я байдикувала.

У сенсі – не займалася нічим. Взагалі.

Це було незвично і не сказала б, що приємно. Нудьга виснажувала, і навіть нишпорки, що заглядали кілька разів, не могли її розігнати. Втім, до мене у них не знайшлося питань – я ж не магиня, мені спалити когось порухом пальця не під силу.

Потім календар показав, що тиждень у Трясогузках закінчено і настав час перебиратися далі. У Трісковник, ага. Той самий, де знайшовся зниклий візник.

На честь переїзду нам виділили аж два вози. Не применшуватиму – завдяки мені. Не хотілося, щоб історія повторилася. Всі разом – ну то й усі разом, і жодних проблем.

Нова «база» порадувала відносною усамітненістю (узлісок, звісно, ​​– хто ж поселить магів посеред села?), нещодавнім ремонтом і згідливим співробітником, якого мало хвилювала кількість зламаних стільців до і після нашого візиту. А щодо іншого… Таке враження, ніби змінилися лише сусіди – не краєвид.

– Жодних лисиць! – гаркнула я, адресуючись усім одночасно. – Зрозуміло?!

Ніхто не відповів. Звичайно, вони не збиралися слухатись, але моє сумління було чисте, а більшого й не вимагалось. Я їм не нянька. Дорослі люди. Самі розберуться, що правильно, а що… скажімо, допустимо за певних обставин.

Та й злити їх зайвий раз не варт. Безглуздо нариватися, особливо коли поруч шастає казна-хто зі схильністю до ефектних злочинів. Не те щоб я всерйоз вірила, що Медор убив селянина через курку…

Брешу.

Вірила.

Всерйоз.

Він провалював іспит не менше десяти років поспіль. Смішно думати, що йому дозволили вгробити триста людей – зазвичай справа закінчувалася так званими «умовними» смертями і викладачі встигали запобігти трагедії.

Зазвичай.

Але не завжди.

Повторюсь: я ніколи не належала до табору принципових особистостей і не планувала геройствувати. Тихіше їдеш – далі доїдеш і таке інше. Це допомагало виживати, а на більше я не замахувалася.

Староста села зайшов до нас після полудня. Він розмовляв настільки чемно, що було ясно: всім чуткам вірить, прогнівити боїться, жадає відправити додому якнайшвидше і заради цього готовий крутитись як завгодно.

Чи мало сенс цим скористатися? Совість мовчала, і я повірила інтуїції.

Внаслідок коротких, але дуже змістовних переговорів мені вдалося добитися від нього ім'я господаря, готового продавати їжу хоч демонам – ну або вихідцям із Академії. Ще я обзавелася тимчасовою прислугою (гроші – чудова річ, особливо коли маєш повне право ними розпоряджатись) і дізналася, що двоє місцевих ділків почули про «чарівну пані чаклунку» і намірилися звести з нею близьке знайомство.

«Мела здивується, коли згадає, що у світі є не лише проблеми та дракони», – промайнуло в голові.

Потім я раптом зрозуміла, що мова не про неї, а, ймовірніше, про Ілону, і посміхатись перехотілося. Нині Ласку цікавив лиш Вальєн. Як вона відреагує на сільських залицяльників, я не уявляла.

Візит старости остаточно зіпсував настрій. Я забралася з «бази», що наскрізь пропахла пересмаженою цибулею і салом (Творець, я щиро не хотіла знати, звідки воно взялося), трохи прогулялася вулицями.

Люди реагували на мене цілком прийнятно. Воно й зрозуміло: нема пластинки мага – ти не монстр. Мій одяг нічим не відрізнявся від тутешнього, що теж грало на руку. Начебто життя налагоджувалось… Але я чомусь не знаходила собі місця.

Крихітна крамничка, що ховалася поміж житловими будинками в центрі села, виявилася вельми доречною. Хоча одяг у ній різнився тільки кольором і розміром, а продукти були лише привізні з терміном придатності, що закінчився давним-давно, я злегка розважилася.

Купила кілька сорочок без рукавів і кумедні сандалі на дерев'яній підошві, потішила себе жменею цукерок. Відійшла на пристойну відстань, подумала, що шоколад не псується, повернулась… І зіткнулася з Мелою, яка бездумно згрібала в рукодільну полотняну торбу все, що колись називалося солодощами.

– Слухай, оте біле на тістечках – не цукрова пудра, – попередила я її про всяк випадок.

– От і добре, – почула у відповідь.

Чаклунка була зовсім змучена. М'ятий одяг, тьмяний погляд, безлад на голові… Їй не завадив би відпочинок.

– Як завжди, жодних пояснень? – Я допомогла тримати широкі лямки.

– Це з Доротини.

Очікувалось, я зрозумію, про що йдеться? Ну-ну. Мела переоцінювала мої здібності.

– У Доротині виробляють цукор із цукрової тростини.

Тихі слова продавця начебто мали прояснити ситуацію, але для мене вони нічого не означали.

– Натуральний продукт, – гордовито оголосив він.

Не сумніваюся, цвіль йому б підтакнула.

Чаклунка не втрималася від сміху. Розплатилася, закинула торбу на плече…

– Цукрову тростину вирощують тут, у передгір'ях Драконячих гір, – заговорила, коли ми вийшли назовні. – Як і будь-яка рослина, вона тягне із землі поживні речовини та мінеральні сполуки. У тутешніх ґрунтах є сліди благословенного срібла, а тростина накопичує його особливо швидко.