Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Освіта – не моя сильна сторона. У Атайї Тавеннської були вчителі, але ті знання мені навряд чи колись знадобляться.

Я вміла непогано танцювати. Могла зіграти просту мелодію на арфі. Пам'ятала родовід короля. Більш-менш орієнтувалась у правилах етикету. Складала вірші. Розрізняла чини.

О, і малювала акварелі. Їх хвалили, кхм… А ще мене називали княжною. Останнє виявилося брехнею. Не здивуюсь, якщо перше – теж.

– Хочеш сказати, у цукрі з Доротини багато срібного пилу? – мої мізерні знання все ж дозволили зробити одне припущення.

– Ні.

Не уявляю, як Мела дожила до своїх років. За останній тиждень я разів десять хотіла її прибити – наприклад, за такі ось відповіді.

– У свіжих стеблах значно більше срібла, – продовжувала чаклунка, крокуючи до «бази». – Але вони навряд чи це знають. А тістечок, – вона поплескала по торбі, й та відгукнулася хлюпанням, – вистачить на маленьку демонстрацію.

– Демонстрацію чого?

– Альтернативних методів. У мене ж більше немає срібного пилу, забула?

Таке забудеш! Практиканти досі відстрибують від Мели як від чумної. Брен записав її у вороги людства, а Вальєн видав: «Про мене ти, звичайно, не подумала» і безнадійно замкнувся в собі.

– Ну і чого ти намагаєшся досягти? – я старалась не кричати, проте стишити голос не вдавалося, тому що мене переповнювало роздратування. – Навчити магів робити магію без магії?

Мела різко зупинилася, повернулась до мене.

– Це теж варіант, – мовила задумливо. – Дякую за ідею, Тає.