Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю?

Її мовчання спонукало його повести мову далі:

— Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя.

— Я знаю, що я кохаю тебе.

— Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я... я, можливо...

— А її ти кохаєш?

— Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою?

Хтось уже сказав був про це: «Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди». Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу.

— Але ж ти казав, що любиш.

— Мені не треба було цього казати.

Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше.

— І однак, якщо тобі стало ницості це сказати...

Обличчя Ешлі пополотніло.

— Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, на який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я...

Скарлет побачила раптом перед собою Мелані — її лагідні карі очі, втуплений у далечінь погляд, тендітні малі руки в чорних мереживних рукавичках, її чемну мовчазність... І нараз лють спалахнула в душі у Скарлет, та сама невтримна лють, що штовхнула Джералда на вбивство, а інших його краян-ірландців штовхала на вчинки, за які вони платили шибеницею. Анічогісінько не лишилося в ній від вихованості Робійярів, які вміли з незворушною витримкою сприймати всі перепади долі.

— Та чого ти мені очі замилюєш, страхопуде нещасний! Ти просто боїшся одружитись зі мною! Того ж ти й береш цю жалюгідну малу дурку, яка тільки й може рота розтулити, щоб сказати «Так» або «Ні», яка наплодить тобі купу таких самих без’язиких кошенят, як вона сама! І чого...

— Тобі негоже таке казати про Мелані!

— Та йди ти до біса зі своїми «гоже — негоже»! Хто ти такий, щоб вказувати, що мені гоже казати, а що негоже? Ти боягуз, ти падлюка, ти... Ти задурив мені голову, ніби збираєшся зі мною одружитись...

— Май совість, Скарлет! — благально озвався Ешлі.— Хіба я коли-небудь...

Але Скарлет було не до совісті, хоча вона й розуміла, що він каже правду. У стосунках з нею він ніколи не виходив за межі звичайного приятелювання, однак думка про це ще дужче розпалила в ній гнів, гнів уражених жіночих гордощів і самолюбства. Це ж вона нав’язувалась йому, а не він їй! Замість неї він вибрав цю блідаву дурочку Мелані. І чого вона знехтувала настанови Еллен і Мамки, не втаїла при собі своє почуття до нього! Хай уже що там не було б, аніж отак набратися сорому!

Вона скочила на ноги, руки стиснуті в кулаки, і він теж підвівся, дивлячись на неї згори з болісним виглядом людини, приреченої на безвихідь.

— Я ненавидітиму тебе до останку моїх днів, тебе, такого ницого, такого підлого...— Яке б знайти слово, щоб найв’їдливіше, найвразливіше йому допекти? Але нічого достатньо дошкульного не спадало їй на думку.

— Скарлет... ради Бога...

Він простяг до неї руку, і ту саму мить вона щосили відважила йому ляпаса. Цей поличник у кімнатній тиші прозвучав, як лункий виляск батога, і раптом уся лють Скарлет спала, а в серці залишився самий розпач.

Червоний слід від її руки проступив плямою на його блідому змученому обличчі. Він нічого не сказав, а тільки підніс її безвладну долоню до уст і поцілував. І ще й не встигла вона мовити хоч слово, як він уже вийшов, тихенько причинивши за собою двері.

Ноги в неї стали підгинатись, і вона й незчулась, як опинилася в кріслі. Він пішов, але пам’ять про стид її руки на його обличчі не даватиме їй спокою до самого скону.

Вона чула, як стихала його хода в холі, і нараз ясно усвідомила безглуздя того, що скоїла. Вона втратила Ешлі назавжди. Тепер він зненавидить її, і щоразу, глянувши на неї, пригадуватиме, як вона накидалась йому, хоч він зовсім її до того не заохочував.

«Я нічним не краща за Душку Вілкс»,— промайнуло у Скарлет раптом, коли їй згадалось, як усі, а сама вона найдужче, брали на сміх легковажну поведінку Душки. Скарлет подумала про незграбні її вихиляси, дурнувате її хихотіння, коли та зависала на руці котрогось кавалера, і ця думка збудила в ній наново лють — на себе, на Ешлі, на весь світ. Зненависть до себе переходила у зненависть до всіх — такий шал викликало у ній те, що зневажено й знехтувано її перше кохання. Щирої ніжності було дуже мало в її почутті, а куди більше марнославства й гордовитої самовпевненості у власних чарах. І ось тепер, коли вона зазнала поразки, їй не так допікала гіркота втрати, як страх, чи не виставила вона себе на посміховище. Чи не впадало її поводження всім у вічі, як і поводження Душки? Може, всі вже сміються з неї? На саму думку про це її пройняв дрож.

Рука Скарлет опустилась на столик поруч з кріслом, і пальці механічно намацали невелику порцелянову вазу